Різне

Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

Батько зателефонував у середу, близько десятої ранку. Назар був удома: кава ще стояла на столі, піджак висів на спинці стільця. Остап Левченко рідко вирішував серйозні питання телефоном. Він вважав, що половина сенсу завжди ховається не в словах, а в тому, як людина мовчить між ними.

— Заїдь сьогодні на третю.

— По об’єкту?

— По тобі.

Назар поставив горнятко.

— Що це означає?

— Приїдеш — зрозумієш.

Офіс будівельної групи займав три поверхи у великому бізнес-центрі на жвавій магістралі. На столі в Остапа Левченка завжди був порядок: не показний, не наведений секретаркою перед приходом гостей, а справжній. Він просто не терпів зайвих речей. Шістдесят один рік, коротка сивина, погляд людини, яка за сорок років роботи навчилася бачити несучу конструкцію раніше, ніж відкривати креслення.

— Сідай.

Назар сів.

— Мені телефонував Роман Павлович, — сказав батько.

— Навіщо?

— Сказав, ти просив прибрати публікації, пов’язані з продажем кафе в старому районі.

Назар мовчав.

— Про саму угоду я знав, — вів далі Остап. — Роман повідомив одразу. Я не втручався. Кафе було твоїм, збитковим, і розпоряджатися ним ти мав право як хотів. Але публікація — інша справа.

— Я попросив видалити.

— Через місяць. Після того як туди зайшов.

Назар підвів погляд.

— Ти знаєш, що я туди їжджу?

— Богдан мені нічого не казав. Я сам бачив твою машину у вівторок, коли їхав на об’єкт через той район.

Остап зробив коротку паузу.

— Ти стояв у черзі в чужій куртці.

Назар ледь усміхнувся.

— І?

— Нічого. Просто факт.

Батько встав, підійшов до вікна. Якийсь час дивився вниз, на потік машин.

— Назаре, ти дорослий. Угода була законною. Дівчина отримала те, за що заплатила. Але я хочу зрозуміти: що ти там робиш щодня?