Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

У п’ятницю Тарас влаштував вечерю в себе. Не ресторан — квартира в престижному кварталі, велика, дорога, з видом на набережну. Людей десять, приглушена музика, багато алкоголю, розмови, в яких кожен знав, коли треба сміятися і як довго тримати келих у руці.

Назар приїхав о дев’ятій. Тарас зустрів його біля дверей.

— З’явився. Ми вже думали, ти оселився в роботяг біля свого кафе.

— Дуже смішно.

— Та годі тобі. Аліно, дивись, він живий.

Аліна підбігла, поцілувала Назара в щоку, потягла знайомитися з новою дівчиною Мирона. Та була моделлю, говорила мало, виглядала бездоганно й частіше дивилася в телефон, ніж на людей.

Назар стояв у цій квартирі, пив вино, всміхався там, де треба було. Все було знайоме: обличчя, інтер’єр, теми розмов, легка порожнеча між фразами. Він виріс у цьому світі й умів існувати в ньому без зусиль.

І все одно щось не збігалося.

Він упіймав себе на думці, що думає про завтрашній ранок. Не про те, що розповідає Аліна про поїздку на покази, не про плани Мирона, не про чиюсь яхту на морському курорті. Завтра субота. Кафе працює до восьмої. Якщо приїхати раніше, можна застати Марту до обіднього напливу й поговорити. Просто поговорити.

Вона вміла слухати інакше. Не театрально, не з нахиленою головою й заздалегідь приготованим співчуттям. Просто чула. Відповідала коротко, точно. Не намагалася сподобатися.

— Назаре. — Тарас штовхнув його ліктем. — Ти де?

— Тут.

— Мирон розповідає про відпочинок.

— Чую.

Він кивав, поки Мирон говорив про море й човен. Думав про те, що Марта, можливо, ніколи не була на такому човні. Цей факт сам по собі нічого не означав, але чомусь тримався в голові, як річ, яку нікуди покласти.

Після опівночі Назар поїхав раніше за інших. Тарас провів його до ліфта.

— Усе гаразд?

— Так.

— Ти якийсь не такий.

— Втомився.

Тарас дивився з недовірою, але не знав, за що вхопитися, тому тільки махнув рукою.

У суботу Назар приїхав до кафе об одинадцятій. Марта стояла на ящику й відчиняла верхню засувку віконниці. Побачила його, зіскочила на землю.

— Рано сьогодні.

— Вирішив до натовпу.

Вона відімкнула двері, впустила його. Зал був порожній, кухня вже шуміла: Любов Андріївна гриміла деками, пахло свіжим тістом. Назар сів за свій столик. Марта принесла чай, не питаючи.

— Марто, — сказав він.

— Так?

— Ви з подругами давно знайомі?

Вона поставила горнятко й на мить завмерла.

— З дитинства. Ми з дитячого будинку. Усі троє.

Він не відвів погляду й не змінився в обличчі. Він зрозумів, що це важливо.

— Зрозуміло.

— Вас це дивує?

— Ні. Мене дивує інше. Як ви зважилися на це місце — без грошей, без досвіду, коли воно до вас стільки часу стояло зачиненим?

Марта дивилася уважно, ніби намагалася зрозуміти, навіщо йому це запитання.

— А що тут зважуватися? Іншого шансу не було. Цей був.

— Але ви могли втратити все, що вклали.

— Могла. — Вона знизала плечима не легко, а усвідомлено. — Я стільки разів втрачала, що ще одна втрата не здавалася кінцем світу. А от якби пройшла повз, було б гірше.

Назар мовчав. За кухонними дверима Любов Андріївна щось наспівувала собі під ніс. З вулиці долинув звук кроків, хтось пройшов повз вікна. Звичайний суботній ранок.

— Млинці принести? — спитала Марта. — Сьогодні з сиром.

— Обов’язково.

Вона пішла. Назар дивився на крейдяну дошку з упевненим почерком Любові Андріївни й думав про батька. Про те, що «поки що» справді надто легко стає «ніколи». І про те, що правда не чекає зручного моменту, якщо її надто довго тримати за дверима…