Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

Увечері того ж дня Назар сидів біля вікна в дорогому ресторані в центрі міста. За столом було четверо: він сам, Тарас Середа, Мирон Шелест і Аліна, яка завжди починала сміятися на секунду раніше, ніж встигала зрозуміти, що саме її розвеселило.

На білій скатертині стояли устриці, пляшка вина з цінником, за який можна було тиждень годувати невелику родину, і кілька келихів, уже запітнілих від холоду.

— Ти справді це підписав? — Тарас дивився на нього із захватом людини, якій показали красивий, безглуздий і дорогий фокус.

— Справді. — Назар дістав телефон, відкрив фотографію договору. — Ось печатка, ось мій підпис. Кафе «Тихий куток», будинок вісім, старий район. Більше не моє.

— За тисячу, — протягнула Аліна й прикрила рота долонею.

— Готівкою, — додав Назар. — У конверті.

— А хто вона? — спитав Мирон, уже нахиляючись до екрана.

— Не знаю. Юрист сказав — молода. Мабуть, ішла повз, побачила оголошення і вирішила, що удача впала їй до рук.

Мирон швидко набирав щось у телефоні.

— Будинок вісім у старому районі… Це ж там, де гаражі, так?

— За гаражами, за трансформаторною будкою і за зачиненим продуктовим, — уточнив Тарас. — Мрія інвестора.

Сміялися вони довго. Сміх чіплявся за скло, за келихи, за дорогі тарілки. Назар сміявся разом з усіма, хоча в якийсь момент відчув дивну порожнечу всередині жарту. Не жаль. Ні. Просто ніби в нього потрапила зайва деталь.

Тарас першим вигадав підпис для публікації:

— Дівка з дитбудинку купила розвалюху за тисячу. Знайшлася підприємиця.

Аліна вже тягнулася до телефону.

— Зачекайте, — сказав Назар. — Звідки ти взяв дитбудинок?

— А що, юрист не казав?

— Ні.

— Ну, якщо людина приносить останню тисячу в конверті, висновки роби сам.

Назар замовк на мить. Слова прозвучали грубіше, ніж сама історія. Але Мирон уже наводив камеру на екран із договором, Аліна сміялася, Тарас друкував фразу з вдоволеним обличчям, і цей короткий внутрішній зазор закрився сам собою. Пізно вночі пост з’явився в мережі. Вранці під ним уже накопичувалися лайки й коментарі, один дотепніший за інший, і чужий глум почав жити власним життям…