Дівчина заснула в потязі після чергової відмови в роботі, а зошит, що випав із рук, несподівано зацікавив попутника

Він подумав про це секунду, може, дві, і не сказав. Сказав собі, що це неважливо: він в «Опарі» не працює, частки розподілені, а Олена — професіоналка, яких мало, і рішення ухвалить по суті. Він сказав собі, що згадка про колишню дружину тільки заплутає дівчину, в якої і без того голова обертом.

Він сказав собі багато правильних речей і промовчав. Потім ще багато разів, згадуючи цей ранок, він чесно визнавав, що промовчав не тому. Потяг прибув.

Дід стояв на пероні, у своїй вічній сірій куртці, з непокритою сивою головою, і, побачивши Наталію, коротко кивнув, ніби вона повернулася з магазину, а не зі столиці. Взяв у неї сумку, буркнув: «Ходімо» — і пішов уперед, щоб вона не бачила його обличчя. Вдома Наталія поклала візитівку під магніт на холодильник, поруч із квитанцією за світло й календарем із рекламою насіння.

Три дні вона на неї не дивилася. На четвертий набрала номер. Ресторан «Опара» займав перший поверх старого купецького будинку в центрі столиці, з високими вікнами й важкими дубовими дверима.

Наталія приїхала за сорок хвилин, двічі обійшла квартал, поправила комір, ще раз обійшла. До зали її провела молода адміністраторка, з гладким вузлом, у чорній сорочці під горло. У кабінеті шефа пахло свіжим хлібом і чимось цитрусовим — не парфумами, а саме кухнею, тонкою, дорогою.

Олена Черненко виявилася жінкою років сорока, коротко стриженою, в білому кітелі, із закачаними до ліктів рукавами. На лівому передпліччі в неї був такий самий світлий шрам від опіку, як у Андрія, тільки інший — круглий, рівний, від краю дека.

— Сідайте, — сказала вона, не всміхаючись, але й без ворожості.

— Папка при вас? Дайте.

Вона гортала швидко, по-справжньому. Зупинялася там, де треба: на технологічній карті бісквіта, на калькуляції, на фотографіях вітрини з регіонального готелю.

Один раз хмикнула схвально. Ставила точні запитання: температура камери під час вистоювання, відсоток вологості в пекарській шафі, чим розводять барвник для велюру. Наталія відповідала спокійно, руки під столом перестали тремтіти десь на п’ятій хвилині.

Розмова йшла добре. Настільки добре, що Наталія дозволила собі першу внутрішню думку: «Здається, все». Олена закрила папку, поклала на неї долоню й підвела очі.

— Ще одне запитання, — сказала вона звичайним рівним голосом. — А як ви вийшли на мене? Хто вас направив…