Дівчина заснула в потязі після чергової відмови в роботі, а зошит, що випав із рук, несподівано зацікавив попутника

Секундна пауза. Наталія могла збрехати.

Могла сказати: за оголошенням, через знайомих. Вона не збрехала, бо візитівка лежала в неї в кишені, бо було б соромно, бо вона прийшла чесно.

— Мені дав вашу візитівку Андрій Вікторович Мельник. Ми їхали в одному купе.

Олена подивилася на неї ще секунду.

Потім мовчки закрила папку до кінця. Підсунула її через стіл Наталії.

— Наталіє, у мене до вас жодних претензій у професійному сенсі, — сказала вона, і голос у неї став абсолютно рівним, як вимкнений. — Ба більше, я бачу, що ви працюєте чисто. Але я не беру людей за рекомендацією Андрія Вікторовича. Це моє особисте правило. За рекомендацією людини, яка одного разу мене викреслила, я не наймаю нікого. Заробіть самі. Тоді рада буду побачити вас знову.

— Я не розумію, — сказала Наталія. Голос сів. — Він мені сказав, що ви сильний шеф. Що я вам підійду. Він нічого не казав про особисте.

— Отже, він вам не все сказав.

Олена встала.

— Усього доброго.

Вона не була ні злою, ні насмішкуватою.

Вона була професійно закрита, як двері холодильної камери. Адміністраторка з’явилася в кабінеті сама, без виклику, мабуть, чекала за дверима. Наталію вивели до зали, де офіціанти вже розставляли прибори до обіду, а потім — на вулицю.

На вулиці мрячив дрібний дощ. Вона стояла під дашком «Опари», дивилася на дубові двері й намагалася зрозуміти, що щойно сталося. Потім зрозуміла.

І дістала телефон. Андрій відповів після другого гудка.

— Наталія? Як усе минуло?

— Ви хто їй? — спитала Наталія.

Голос у неї тремтів, але не від сліз.

— Просто скажіть одним словом. Ви хто їй?

Мовчання.

— Я вам скажу. Одним словом: колишній чоловік, — сказав він.

Вона не закричала.

Їй потім самій було дивно, що вона не закричала на вулиці, під дашком, де повз ішли люди. Вона сказала тихо, виразно, кожне слово окремо:

— Ви зробили мене фігурою у вашій сімейній історії. Ви відправили мене до жінки, яка вас терпіти не може, з вашою візитівкою в руках. Для чого? Щоб подивитися, чи візьме вона вашу протеже? Щоб виміряти, як далеко в неї зайшла образа? Ви використали мене як гирю на терезах, Андрію Вікторовичу. У моєму житті, — вона ковтнула, — таких терезів не буде. Більше не телефонуйте…