Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Після того дня Марина почала знаходити причини пройти повз прибудову. То спитає, як просувається годинник, то попросить книжку, то затримається біля криниці, якщо побачить Павла неподалік. Він теж почав з’являтися там, де могла бути вона: біля крамниці, біля річки, на стежці до лугу, біля старого млина за селом. Спершу їхні зустрічі можна було назвати випадковими. Потім випадковість стала надто частою, а ще пізніше вони обоє перестали обманювати себе.

Вони зустрічалися в гаю біля води, біля млина, на вечірніх стежках, де пахло мокрою травою й димом із далеких димарів. Марина розповідала, що хотіла б учитися далі, розуміти землю, сади, врожай, щоб нове спільне господарство, якщо вже воно прийде, не лишилося тільки суворим словом у паперах, а принесло людям справжню користь. Вона говорила про дім, де дітям не буде холодно й страшно, про сад під вікнами, про родину, в якій не треба ховати серце. Павло слухав так, ніби кожне її слово має вагу. Потім сам говорив про механізми, про дерево, про майстерню, яку мріяв колись відкрити, якщо знайдуться сили, кошти й сміливість.

Іноді вони мовчали довше, ніж говорили. У Павла мовчання переставало бути стіною, а в Марини — захистом від чужих рішень. У такі хвилини між ними виникав рідкісний спокій: не порожнеча, а згода, ніби обоє чули один і той самий тихий звук під шумом води. Саме в цьому спокої Марина дедалі ясніше розуміла, чому жоден інший жених не міг стати її долею.

Одного разу теплого осіннього дня він приніс їй різьблену шкатулку. На кришці перепліталися листя й тонкі гілки. Павло тримав її невпевнено, ніби заздалегідь готувався почути, що це дрібничка, забавка, річ для дівочої цікавості. Марина прийняла шкатулку обома руками. Дерево було гладеньке, тепле, візерунок ішов так тонко, що пальці самі затримувалися на поворотах ліній. Павло натиснув на ледь помітний виступ, усередині тихо клацнуло, і дно плавно зсунулося, відкривши потаємне відділення. Марина всміхнулася з таким захватом, що він навіть відвернувся.

— Сам придумав?

— Сам. Думаю, може, такі комусь знадобляться. Якби назбирати замовлень, можна було б не тільки чужі паркани лагодити.

— Назбираєш, — сказала вона впевнено. — У тебе вийде.

Павло подивився на неї й уперше дозволив собі повірити не навіть у майстерню, а в те, що його мрія не видається смішною тій, хто для нього дорожча за всіх.

Їхня близькість зростала без гучних зізнань. Марина не жаліла Павла — жалість він відчував одразу й від неї внутрішньо стискався. Вона любила його за можливість бути правдивою. Поруч із ним не треба було грати завидну наречену, слухняну доньку, вродливу дівчину, за яку вже все вирішили. Павло ж приймав її любов обережно, майже боязко, бо надто довго звик вважати себе людиною, якій дістається лише те, від чого інші відмовилися.

Одного разу після зустрічі біля млина вони зіткнулися на стежці з хлопцями. Серед них був Денис. Хтось свиснув, хтось навмисне передражнив Павлову ходу, хтось кинув грубий жарт про кульгавого жениха. Павло звично опустив голову, але Марина зупинилася.

— Досить, — сказала вона так холодно, що сміх урвався. — Сміятися з чужого болю легко. Тільки розуму в цьому нема.

Хлопці перезирнулися, Денис смикнув плечем, хтось пробурмотів вибачення. Павло стояв приголомшений. Його ще ніхто не захищав відкрито, при людях…