Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

Андрій підійшов ближче.

— От бачиш. Треба до лікаря.

Я подивилася на чашку. На поверхні плавав маленький листочок м’яти. Запах був солодкуватий, незвичний. Я випила цього чаю лише кілька ковтків.

Уночі, коли слабкість трохи відпустила, я вилила рештки в маленьку баночку з-під вітамінів і сховала в сумку. Вранці сказала, що хочу погуляти з Мішею у дворі. Ольга вагалася, але Тетяна підтримала:

— Я з ними піду. Марія Павлівна на лавці посидить, повітря хороше.

Надворі було сіро, після дощу пахло мокрим бетоном і листям. Двір у їхньому будинку був закритий, з акуратними клумбами, гумовим покриттям і лавками, на яких сиділи такі самі доглянуті бабусі, але вони не дивилися одна на одну — кожна у своєму телефоні або у своїй утомі.

Я дочекалася, поки Тетяна покотить візочок до пісочниці, і набрала номер Світлани Ігорівни. Вона була терапевткою в моїй старій поліклініці, колись навчалася разом із моєю сусідкою. Ми не були подругами, але вона знала мене багато років.

— Маріє Павлівно? — здивувалася вона. — Що сталося?

Я не змогла відразу заговорити. Тільки чула її дихання в слухавці й рипіння гойдалки поруч.

— Мені потрібна допомога, — сказала я нарешті. — І, можливо, аналіз.

Вона мовчала кілька секунд.

— Ви де?

— У доньки.

— Можете приїхати?

Я подивилася на під’їзд. Камери біля дверей, консьєрж за склом, чужі стіни.

— Не знаю.

— Тоді знайдіть спосіб. Тільки не пийте й не приймайте нічого, що вам дають, поки не розберемося. І документи свої тримайте при собі.

Я всміхнулася беззвучно. Документи. Паспорт лежав у шухляді комода, куди Ольга прибрала його «щоб не загубився». Або вже не лежав.

Коли ми повернулися, Андрій стояв у передпокої. Надто рівно, ніби чекав.

— Де були?

— Гуляли, — відповіла Тетяна.

Він подивився на мене.

— Телефон чому був зайнятий?

— З подругою говорила.

— З якою подругою?

Я зняла хустку, повільно повісила на гачок.

— Андрію, мені сімдесят один рік. За цей час у мене з’явилися деякі знайомі.

Він усміхнувся, але очі лишилися холодними.

Увечері я виявила, що мій старий телефон зник.

Я шукала спокійно, майже без паніки. Під подушкою, у кишенях халата, у сумці, під кріслом. Потім згадала: вдень, коли ми повернулися з прогулянки, я поклала його на тумбочку, а потім Ольга кликала мене вечеряти. Після вечері телефон зник.

— Мамо, може, ти у ванній залишила? — спитала донька.

— Не залишала.

— Знову починається?