Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

Я тримала на колінах в’язання. Петлі розпливалися, я давно вже не рахувала ряд.

— А повинна?

Вона заплющила очі.

— Я не знаю.

— Я теж.

Її обличчя сіпнулося.

— Ти щось знаєш?

Я могла збрехати. Могла сказати «нічого». Але втомилася. Страшенно втомилася тримати обличчя перед власною донькою.

— Я чула вашу розмову.

Ольга зблідла так різко, що навіть губи стали сірими.

— Яку?

— Про мою квартиру. Про лікаря. Про те, що я пожила нормально.

Вона притиснула долоню до грудей.

— Мамо…

— Не треба. Тільки не кажи, що я неправильно зрозуміла.

Вона встала, підійшла до вікна, потім повернулася. Сіла на край ліжка, як у дитинстві, коли приходила просити пробачення, але слова не знаходилися.

— Він сказав, що це тимчасово, — прошепотіла вона. — Що ми продамо твою квартиру, закриємо борги, купимо тобі студію поруч. Потім… потім усе налагодиться.

— І тому ти сховала мої ключі?

Вона заплакала.

— Я боялася, що ти підеш.

— Я й пішла б.

— Мамо, я не знала, як це зупинити. Андрій узяв кредити, потім ще, потім якісь люди почали телефонувати. Він казав, що це для бізнесу, що ось-ось буде прибуток. Я вклала гроші салону. Потім зрозуміла, що він грає. Не в карти, ні, у угоди, у швидкі проєкти, в обіцянки. У нього весь час «за тиждень повернеться вдвічі». А потім прийшли листи.

— Чому ти мені не сказала?

— Бо соромно! — Вона майже скрикнула й тут же затулила рота долонею. — Ти все життя казала: обирай людину, яка тримає слово. А я вибрала того, хто гарно говорить. Я боялася побачити це у твоїх очах.

Я дивилася на неї, і злість у мені боролася з жалем. Жаль був старий, материнський, упертий. Злість була нова, тверда.

— Соромно не просити допомоги, Олю. Соромно зраджувати.

Вона опустила голову.

— Я не хотіла довідки. Клянуся. Я казала йому ні.

— Але чай ти мені принесла?

Ольга завмерла.

— Який чай?

— Трав’яний. Після нього я ледве язиком ворушила.

Вона дивилася на мене з таким жахом, що я вперше за ці дні повірила їй до кінця.

— Я не… Мамо, я заварила звичайний чай. Я поставила його на стіл і пішла до Міші. Андрій потім сказав, що відніс тобі.

За дверима тихо рипнула підлога.

Ми обидві повернулися. Нікого.

Ольга схопилася, відчинила двері. Коридор був порожній.

— Він чув? — прошепотіла вона.

— Не знаю.

Донька обхопила себе руками.

— Мамо, тобі треба поїхати.

Я всміхнулася.

— Тепер?