Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

— Так. Зараз.

— А ти?

Вона відвернулася.

— Я не можу. Міша. Квартира. Борги. Він… він не відпустить просто так.

Я встала. Підійшла до неї повільно, бо ноги стали ватяні.

— Олю, подивися на мене.

Вона подивилася.

— Ти ще можеш вибрати, ким бути. Донькою чи спільницею.

Вона заплющила очі, і по її обличчю потекли сльози.

— Я боюся.

— Я теж.

Тієї ночі ми не спали. Ольга сиділа в мене до другої, розповідала уривками: як Андрій умовив її вкластися у «вигідний проєкт», як потім попросив узяти позику під салон, як почалися дзвінки, погрози судом, листи від кредиторів. Вона казала, що не знала всієї суми. Я вірила не всьому. Віра в доньку поверталася не водою, а краплями, і кожна крапля боліла.

Уранці Андрій був особливо ласкавий.

— Дівчата, які плани? — спитав він за сніданком.

Я побачила, як Ольга здригнулася від цього «дівчата».

— Мама хоче до себе додому, — сказала вона.

Ложка в руці Андрія завмерла.

— Навіщо?

— Забрати речі.

— Я відвезу ввечері.

— Зараз, — сказала Ольга. Голос у неї тремтів, але вона продовжила: — Тетяна побуде з Мішею. Я відвезу маму.

Андрій повільно поклав ложку.

— Олю, можна тебе на хвилину?

— Ні.

Це коротке слово прозвучало голосніше за крик.

Він усміхнувся.

— Ти втомилася. Давай не будемо влаштовувати сцен при Марії Павлівні.

— Не будемо, — сказала донька. — Тому ми зараз підемо.

Він підвівся. Уже без усмішки.

— Ключі від машини в мене.

Ольга зблідла.

— Я викличу таксі.

— Гроші теж у мене. Картка заблокована, забула?

Я дістала з кишені халата складені купюри. Мої старі гроші, які я ховала в книзі з рецептами ще вдома й знайшла в коробці.

— На таксі вистачить.

Андрій подивився на гроші, потім на мене.

— Ось як. Значить, змова.

— Ні, — сказала я. — Сімейна прогулянка.

Він ступив ближче.

— Маріє Павлівно, ви не розумієте, що робите. Вам не можна самій. У вас провали в пам’яті, ви губите речі, плутаєте ліки. Я вже домовився з лікарем, сьогодні вас оглянуть.

— Мене вже оглянуть інші люди, — сказала я.

Він примружив очі.

У цю мить у передпокої задзвонив домофон.

Усі троє завмерли.

Ольга пішла відчиняти. На екрані був консьєрж.

— До вас жінка. Віра Миколаївна. І ще… двоє.

Андрій різко повернувся до мене.

— Що ви зробили?