Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

Вона здригнулася.

— Потім.

— Зараз.

Він сказав це рівно, але я побачила, як у доньки напружилася спина. Вона підвелася й пішла за ним. Двері кабінету зачинилися.

Я лишилася з Мішею біля вікна. Він уже майже спав, сопів мені в шию. І раптом на полиці під телевізором я побачила маленьку чорну коробочку. Не радіоняня. Інша. Із синьою миготливою цяткою. Відеокамера для спостереження за дитиною, яку Андрій купив місяць тому, як розповідала Ольга, «щоб дивитися з телефона, як Міша спить».

Камера була повернута на вітальню. А вітальня частково відбивалася в темному вікні. У відбитті виднілися двері кабінету.

Я згадала, що кілька разів Андрій, ідучи, казав: «Не чіпайте роутер, камера злетить». Згадала, як Ольга сварилася, що він усюди ставить камери «заради безпеки». Згадала синю цятку, яку бачила в дитячій на шафі.

Якщо камери писали звук, якщо записи зберігалися не тільки в телефоні Андрія…

Думка була божевільна й єдина.

Через два дні я здійснила те, що в моєму колишньому житті назвала б крадіжкою. Але колишнє життя лишилося за дверима старої квартири, ключі від якої в мене забрали.

Андрій пішов уранці, Ольга поїхала в салон, Тетяна годувала Мішу кашею. Я сказала, що піду в душ, а сама зайшла в кабінет. Серце калатало так, що я боялася впасти. Кабінет пах дорогим шкіряним оздобленням і тютюном, хоча Андрій запевняв, що не курить. На столі стояв ноутбук, поруч коробка з дротами, флешками, зарядками. Я відчинила верхню шухляду. Документи, печатка якоїсь фірми, візитки. У другій — таблетки, ключі, конверти. У третій — маленькі карти пам’яті в пластиковому футлярі.

Я взяла одну навмання, потім другу. Руки не слухалися. Десь у коридорі засміявся Міша. Я зачинила шухляду, вийшла, зайшла у ванну й сховала карти в кишеню старого халата, що висів за дверима.

Але я не встигла повернутися до себе. У передпокої клацнув замок.

— Я документи забув, — сказав Андрій.

Я стояла у ванній босоніж на килимку. Вода не шуміла. Якщо він зайде…

Я відкрила кран так різко, що бризки потрапили на дзеркало. Сунула руки під воду. Андрій пройшов коридором, кроки зупинилися біля кабінету. Я заплющила очі.

— Маріє Павлівно? — покликав він.

— Я у ванній.

— Ви не бачили мою синю теку?

— Я ваших тек не розрізняю.

Він помовчав. Потім кроки віддалилися. Двері грюкнули.

Я опустилася на край ванни. Мене трясло так, що зуби цокотіли.

Карти пам’яті я передала Світлані Ігорівні через Тетяну. Це було ризиковано, але іншого виходу не було. Тетяна сказала Ользі, що сходить в аптеку, а сама зустрілася з лікаркою на зупинці. Разом із картами я віддала баночку з рештками чаю й записку: «Перевірте, будь ласка. Я боюся».

Відповідь прийшла наступного дня через сусідку Віру Миколаївну, яка жила в моєму старому будинку. Виявляється, Світлана Ігорівна зателефонувала їй, бо знала: ми з Вірою багато років були поруч. Віра зателефонувала мені на новий телефон, який Ольга мені купила і який, я вже розуміла, могли переглядати. Тому говорила вона дивно:

— Маріє, твій шарф у мене. Той, сірий. Треба б приміряти, поки міль не з’їла.

Шарфа в неї не було. Це був наш старий спосіб говорити про важливе, коли при нас були зайві люди: ще з часів, коли Віра ховала від чоловіка гроші на розлучення.

— Я не можу приїхати, — сказала я.

— Тоді я приїду сама. Завтра. З пирогом.

Ольга зраділа візиту Віри неприродно.

— Звісно, нехай приходить. Тобі корисно спілкуватися.

Андрій подивився на неї так, що усмішка в доньки згасла.

Віра прийшла опівдні. Невисока, кругленька, із сумкою на коліщатках і справжнім яблучним пирогом у контейнері. Вона обійняла мене міцно, надто міцно, і прошепотіла на вухо:

— Тримайся.

За столом вона теревенила про сусідів, про зламаний домофон, про те, що в нашому під’їзді знову хтось виставив стару шафу. Ольга слухала, підливала чай. Андрій майже не говорив.

— А квартира Марії Павлівни як? — раптом спитав він. — Не сумує без господині?

Віра підвела брови.

— Квартира? Стоїть. Я квіти поливаю.

— У вас є ключі?

— А як же. Микола ще давав, коли хворів. Про всяк випадок.

Я ледь не розплакалася. Я забула про ці ключі. Геть забула. Не через хворобу, а тому, що тоді, у важкі місяці перед смертю чоловіка, Віра й справді бігала до нас щодня: то суп принесе, то ліки.

Андрій перестав усміхатися.

— Цікаво, — сказав він.

Віра подивилася на нього так простодушно, що я майже повірила.

— А що тут цікавого? У старих будинках без сусідів не можна. То труба, то лічильник, то чужа кішка на балкон забіжить.

Коли Ольга пішла вкладати Мішу, Віра швидко сунула мені в долоню маленький конверт. Усередині була нова сім-карта й папірець із номером.

— У ванній сховай, — сказала вона самими губами.

Я сховала сім-карту в банку з ватними дисками. За годину Віра пішла, залишивши пиріг і запах кориці. Андрій провів її до дверей, повернувся похмурий.

— Кумедна у вас сусідка, Маріє Павлівно.

— Хороша.

— Надто цікава.

— У нашому віці це замінює спорт.

Він усміхнувся, але я побачила: він нервує.