Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Слова ніби погасили весь звук у кімнаті. Я бачив, як ворушаться її губи, як пара піднімається над чашкою, як Барон стоїть поруч, упершись лапами в підлогу, але чув тільки гул крові.

— Ні, — сказав я, хоча вже не вірив своєму «ні».

— Так. У них є план. Твоє майно оформлене так, що після твоєї смерті майже все перейде дружині. Заповіт лежить у тебе в кабінеті, у червоній папці. Ти сам його підписував кілька років тому, коли цілком їй довіряв.

Я кивнув. Голосу не було.

— У холодильнику стоїть пляшка дорогого витриманого віскі. Твоя пляшка. На сургучі тонкий слід, ніби печатку обережно розкривали й знову закрили. Я не хімік, але запах і колір мені не сподобалися. Думаю, там отрута. Рослинна або синтетична — хай фахівці скажуть. А смерть після неї має виглядати як серцевий напад. У тебе ж є аритмія?

Я знову кивнув. Груди стиснуло так, що довелося зробити зусилля, щоб вдихнути.

— Вона знає твою медичну карту, знає лікаря, знає скарги. Якщо ти вип’єш чарку й помреш уночі, всі вирішать: серце. Дружина плакатиме, лікар напише звичну причину, розтину не вимагатимуть. За кілька днів похорон, потім спадщина, продаж дому, гроші, життя десь далеко, за кордоном, із Кирилом. Усе просто, якщо ніхто не ставить запитань.

Я вчепився пальцями в край столу. Соломія Павлівна нахилилася до мене.

— Дихай. Зараз не час падати. Вдихни. Ще. Ти живий, Андрію. І поки ти живий, у нас є хід…