Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Соломія Павлівна зробила ковток чаю.

— Жінку, яку ти називаєш Веронікою, так звуть лише в її теперішніх паперах. У нижній шухляді туалетного столика, під коробкою з косметикою, лежить її старе свідоцтво. Справжнє. Там інше ім’я — Марина Горобець. Інша дата народження. Вона старша, ніж казала, на кілька років. І не з того міста, про яке розповідала. Не було в неї того дитинства з бабусиним садом, яке ти пам’ятав. Не було й юридичного інституту. Є довідка про навчання в сільському технікумі, зовсім за іншою спеціальністю.

Я дивився на неї й не міг одразу збагнути сенс слів. Вони входили в голову, але не складалися.

— Ні, — сказав я. — Я бачив паспорт. Диплом бачив. Свідоцтво бачив.

— Ти бачив добрі підробки. Дуже добрі. Такі не на коліні роблять. У її портфелі, в потайній кишені, лежать справжні папери. І ще — свідоцтво про перший шлюб. До тебе вона була заміжня за Кирилом Руденком. Тим самим, чий будинок ти знайшов за трекером.

У мене пересохло в роті. Я хотів підвестися, піти нагору, самому висмикнути шухляди, роздерти портфель, побачити все на власні очі, але ноги не слухалися.

— Кирило Руденко сидів у в’язниці, — провадила вона. — Вийшов минулої весни. Я не знаю всіх подробиць, але знайшла досить записів і старих листів, щоб зрозуміти: вони не розлучилися. Вона чекала на нього. Або він чекав на неї. А останні пів року вони знову разом.

— Звідки ви знаєте про в’язницю?

— Із паперів, із листів, із її маленького блокнота. Я вмію шукати, синочку. Двадцять років у лікарні вчишся бачити, що людина ховає. Потім ще роки — на чужих кухнях, у чергах, біля вокзалів, на чужих сльозах. Я не свята. Я залізла туди, куди пристойні люди не лізуть. Але якби не залізла, ти б не дізнався.

Вона помовчала і, здається, змусила себе вимовити наступне:

— Вони хочуть тебе вбити…