Дружина привела чоловіка вечеряти до свекрухи, якій він переказав усі гроші, але за дверима на них чекала несподівана картина

Богдан завмер, поставивши відра на бетонну підлогу. Його брови повільно поповзли вгору, зустрічаючись із лінією росту волосся.

— Яка доставка з ресторану? — хрипко спитав він. — Яке свято? У неї ж труби?

— Крокуй давай, ліквідаторе! — прошипіла Оксана, хапаючи його за рукав.

Вони подолали ще два прольоти й опинилися перед дверима квартири номер 45. Навколо було сухо й тихо, кнопка дзвінка світилася. Пахло не каналізацією, а чимось пряним, солодкуватим, схожим на аромат пахощів, змішаний із запахом дорогого м’яса.

Богдан опустив вантуз на підлогу. Його обличчя виражало крайній ступінь когнітивного дисонансу. Мозок намагався поєднати картину апокаліпсису із запахом розмарину.

— Оксано, тут немає води! — вимовив він очевидне. — Може, ми невчасно? Може, вона спить?

Він позадкував, ніяково ховаючи швабру за спину. У цю мить йому найбільше хотілося розчинитися в повітрі.

Та Оксана не збиралася відступати на фінішній прямій. Вона скинула на підлогу пакет із ганчірками. Різким хижим рухом схопила чоловіка за зап’ястя. Хватка була сталевою.

— Значить, хоч повечеряємо в твоєї мами. Ти їй усі гроші віддав, от нехай нас і годує, — голосно, з розстановкою промовила Оксана.

Вона смикнула ручку дверей. Лідія Степанівна мала кепську звичку не замикати двері в дні, коли чекала гостей, щоб не бігати в коридор. Двері піддалися.

Оксана за руку потягла чоловіка, який опирався, усередину й з розмаху розчинила стулку до вітальні. Сцена, що постала перед їхніми очима, була гідна пензля живописця епохи Відродження, який вирішив написати картину «Жадібність і шарлатанство». Від побаченого навіть Богдан занімів, упустивши одне з відер…