Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку
Усередині було тепло й спокійно. Піч гуділа від сухих дров, жовті відблиски ковзали по стінах, Андрій пив трав’яний чай і марно намагався розгледіти щось за подвійним склом. Там кружляв лише безконечний білий вихор.
Старий дерев’яний дім жалібно рипів під натиском вітру. Пориви з моторошною силою били в дах і стіни. Надворі сніг ішов суцільною стіною, ховаючи двір, сарай і найближчі дерева, а зламані гілки падали на промерзлу землю. Лише міцні стіни й розпечена піч поки відділяли тих, хто був усередині, від шаленого холоду.
— Добре, що ми встигли додому, — сказав він Громові. — У таку погоду навіть собаку не можна лишати надворі. Посидимо сьогодні біля печі.
Однак вівчарка не лягала. Вона переходила з кутка в куток, важко дихала, раз у раз поверталася до вхідних дверей і обнюхувала щілину біля підлоги. Вечеря давно була готова, повна миска стояла на кухні, а той, для кого Грім беріг її щовечора, не з’являвся.
Андрій спершу пов’язував неспокій пса з незвичним ревом вітру. Він не помічав, що Грім майже не дивиться у вікно й не проситься надвір, а ніби чекає сигналу саме біля порога. Тривога вівчарки зростала в міру того, як звичний час годування лишався позаду.
Тим часом вовченя пробиралося до обійстя. Колючий сніг забивав очі й ніс, пориви вітру перекидали його в замети. Воно підводилося, робило кілька кроків і знову провалювалося, але повертати до лісу не хотіло: попереду були їжа, безпечний ґанок і єдиний знайомий, який не заподіяв йому зла.
Після тижня ситих вечерь малюк зміцнів, але проти такої погоди його сил було замало. Глибокий сніг заважав рухатися, під пухким шаром траплялася крижана кірка, лапи роз’їжджалися. Кожен новий ривок забирав більше, ніж давав короткий відпочинок.
Він не бачив дороги й рухався головно по пам’яті та запаху, який заметіль то приносила, то відразу ж відносила геть. Варто було вовченяті зупинитися, як холод миттю пробирався під намоклу шерсть. Тому воно знову змушувало себе встати, навіть коли тіло вимагало лише лягти й більше не рухатися.
Нарешті крізь заметіль проступили невиразні обриси хати. До ґанку лишалося близько двадцяти метрів — відстань, яку в звичайний день вовченя подолало б за кілька секунд. Тепер між ним і дверима ніби лежав увесь зимовий ліс.
Сильний удар вітру припав у бік. Малюк упав і довго не міг зібрати під себе лапи. Він іще раз підвівся, зробив крок, другий, потім опустився на живіт і поповз, чіпляючись кігтями за зледенілий сніг.
Біля першої сходинки вовченя зупинилося. Воно спробувало застрибнути нагору, але задні лапи підломилися, і тіло важко вдарилося об дерев’яний настил. Мокра рідка шерсть більше не захищала від холоду, м’язи звело болісною судомою.
Малюк лежав там, де раніше знаходив наповнену миску й спокійний погляд Грома. Тепер ґанок був порожній. Двері лишалися зачиненими, а виття вітру заглушало будь-які слабкі звуки.
Очі вовченяти заплющилися. Дихання стало непомітним, лапи витягнулися, і сніг почав швидко вкривати сіру шерсть. За кілька хвилин на дошках лишився лише невеликий нерівний горбик, який дедалі важче було відрізнити від замету.
У кімнаті Грім раптом перестав ходити. Пес завмер посеред підлоги, нашорошив вуха й подивився на двері. Він не міг побачити гостя, не міг уловити його запах крізь дерево й бурю, але вся його істота відгукнулася на біду з тією самою безпомилковою певністю, з якою колись він знаходив людей, що замерзали…
