Дзвінок прибиральниці змусив чоловіка негайно приїхати до будинку сина, але побачене в підвалі потребувало втручання поліції.

Перший вечір удома я й досі пам’ятаю майже похвилинно. В один із березневих четвергів, близько шостої, ми приїхали до мого під’їзду. У Мирона було дві сумки: в одній лежав одяг, у другій — папір для його коробочок і малюнків.

Усю дорогу він дивився у вікно, а я не намагався заповнити тишу. За довгі місяці зустрічей ми навчилися мовчати разом, і ця навичка виявилася кориснішою за багато правильних слів. На п’ятому поверсі я відчинив двері й просто сказав:

— Ось ми й прийшли.

Мирон зняв черевики й поставив їх носками до стіни, ідеально рівно, як вимагали в установі. Потім лишився стояти в передпокої, не наважуючись пройти далі без дозволу. Я показав кімнату з вікном у двір, ліжком, письмовим столом і полицею, куди заздалегідь переніс книжки з підвалу.

Він озирнувся й запитав:

— Це все моє?

— Твоє.

— А якщо я щось зламаю?

— Тоді полагодимо.

Третє запитання змусило мене сісти на стілець у коридорі, бо ноги раптом ослабли.

— Куди мені йти, коли до вас прийдуть гості?

Я покликав його на ім’я й постарався відповісти так, щоб не лишилося жодної двозначності. Іти йому більше нікуди не доведеться. Він зустрічатиме гостей, відчинятиме двері й сидітиме разом з усіма за столом, бо тепер це і його дім.

Промовляючи це, я зрозумів, наскільки різним може бути сенс одних дверей. У домі сина вони ховали Мирона від небезпеки й водночас замикали його. Тут вхідні двері мали служити протилежному: не виштовхувати хлопчика зі спільного життя, а дозволяти йому самому вирішувати, кого впустити у свій простір.

Мирон вислухав, кивнув і промовив: «Добре». Так людина приймає нову інструкцію, якій іще не цілком довіряє.

На вечерю я зварив макарони — готувати до ладу так і не навчився, бо всі тридцять дев’ять років цим займалася Наталя. Хлопчик їв мовчки, потім оглянув кухню й зауважив, що в мене порожньо. Спершу я вирішив, ніби він говорить про холодильник, але Мирон показав на стіни.

У квартирі справді висіла лише одна робота дружини. Я завжди вважав голі стіни ознакою порядку й строгості. Того вечора вперше зрозумів, наскільки холодними вони виглядають для дитини, чиє життя зберігалося на кольорових аркушах.

Я приніс із комори коробку з двомастами шістдесятьма чотирма малюнками й поставив на стіл. Мирон відкрив кришку, почав обережно перебирати аркуші, наче старі родинні фотографії, і майже пошепки запитав:

— Ви нічого не викинули?

— Зберіг усе.

До пів на першу ночі ми приклеювали малюнки до стін. Близько сорока розмістили в його кімнаті, коридорі й на кухні над столом. Поруч опинилися рудий собака з піднятим вухом, синя машина з чотирма обличчями, торт з одинадцятьма свічками й море, якого Мирон і досі не бачив.

Уночі я прокинувся від спраги й помітив смужку світла під його дверима. Обережно зазирнув усередину. Мирон спав, а привезена з дому Гриші сова-нічник стояла не на тумбочці, а на підлозі впритул до порога, спрямовуючи світло в щілину.

Пізніше психологиня пояснила, що так хлопчик хотів бачити рух ззовні й знати: за дверима хтось є. Я не став переставляти сову. Вона лишилася на тому самому місці навіть після того, як Мирон навчився зачиняти двері й спокійно спати до ранку…