Дзвінок прибиральниці змусив чоловіка негайно приїхати до будинку сина, але побачене в підвалі потребувало втручання поліції.

— Я зателефонував, бо все життя вчиняв саме так, — сказав я. — І ще тому, що в ту хвилину мені сподобалося виявитися правим. Я майже не думав про тебе. Більше думав про себе.

Мирон довго мовчав. Не відвів очей, не насупився й не спробував мене втішити, як колись утішав Віру Степанівну. Просто дав словам лишитися такими, якими вони були.

Потім він запитав:

— А якби це сталося зараз, ви б теж зателефонували?

— Швидку викликав би одразу. А перш ніж телефонувати в поліцію, дочекався б, поки тобі стане легше, і вислухав би вас.

Він кивнув, ніби саме таку відповідь і хотів почути, і знову взявся за картоплю. За хвилину нагадав слова Дар’ї: я хороша людина, якій тоді не можна було знати їхню таємницю.

Усе життя головним для мене лишалося запитання, як вчинити правильно. Виявилося, правильне рішення можна ухвалити за півтори хвилини, якщо існує готова інструкція. Воно потребує знання правил, але майже не потребує людини.

Щоб вчинити добре, часу потрібно значно більше. Спершу доводиться запитати, потім дослухати відповідь, а після того допустити, що твій досвід не робить тебе безпомилковим. Іноді на це йдуть роки й уся накопичена гордість.

Правота й доброта справді ведуть до різних дверей. Тридцять один рік я відчиняв лише перші, певен, що других не існує. У шістдесят вісім років моя рука лягла на чужу металеву ручку в підвалі, і лише тоді почався довгий шлях до інших дверей.