Дзвінок прибиральниці змусив чоловіка негайно приїхати до будинку сина, але побачене в підвалі потребувало втручання поліції.

Минулої осені ми з Мироном сиділи на кухні й чистили картоплю. Він працював ножем повільно, уважно знімаючи тонку шкірку, і раптом, не підводячи голови, запитав:

— Дідусю Аркадію, навіщо ви тоді зателефонували в поліцію?

Понад два роки він не ставив цього запитання. Ні після першої зустрічі в центрі, ні під час шахових партій, ні в суді, ні першого вечора вдома. Я поклав ніж на дошку.

Можна було відповісти, що я злякався за нього. Це звучало б правдоподібно, бо страх справді з’явився — коли я побачив посинілі губи й порожній інгалятор. Мирон, імовірно, повірив би, і за хвилину ми продовжили б готувати вечерю.

Але запитання стосувалося не лише дзвінка. Хлопчик намагався зрозуміти, ким я був у ті дев’яносто секунд і ким став тепер. Зручна половина правди знову нічого б не виправила.

Я мав уперше відповісти йому без протоколу, захисної версії й спроби виглядати кращим. Для цього треба було зізнатися не в помилковому висновку — його я вже озвучував у суді, — а в задоволенні, яке відчув, знайшовши підтвердження своїм підозрам.

Мирон терпляче чекав. На столі лежала наполовину почищена картоплина, а за його спиною висів малюнок синьої машини з чотирма обличчями. Я подивився на нього й нарешті почав говорити…