Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

Савчук не обернувся.

— Що він розповів вам про нас?

Запитання прозвучало не різко. Лише дуже прямо.

— Що ви не розмовляли двадцять два роки. Що остання розмова була тяжкою. Що він вважає це своєю провиною.

— Так і сказав?

— Так. Без застережень.

Мовчання стало довгим. За склом двадцять третього поверху залишалося місто, цілком непричетне до цієї розмови.

— Він сказав, що саме тоді вимовив?

— Сказав.

— І що ви думаєте?

Олеся відповіла не відразу.

— Думаю, він говорив не зі зла. Він просто так улаштований: жорстко, прямо, іноді руйнівно. Це не виправдання. Лише факт. Ви, напевно, знаєте це краще за мене.

Тарас Савчук нарешті обернувся. Уперше за весь час, що Олеся його знала, його обличчя не було зібране в звичну твердість. Не стало м’яким — ні. Просто на секунду зникло зусилля, з яким він тримав себе закритим.

— Ви сказали це зараз, одразу після розмови про Гнатюка. Навмисне?

— Ні. Ви сказали: «Ідіть». Я не пішла. За десять днів це був єдиний момент, коли мені здалося, що можна.

— Чому можна?

— Бо ви щойно сказали, що йдете на ризик заради чесного рішення. Я подумала, що людина, здатна на це, здатна почути й іншу правду.

Він довго мовчав. Потім майже беззвучно промовив:

— Двадцять два роки.

Олеся не відповіла. Це не потребувало відповіді.

— Ви знаєте, де він живе?

— У старому академічному районі. У тому самому будинку, що й раніше. Адреса є в університетських документах.

Савчук кивнув один раз, повільно, і знову повернувся до вікна.

— Ідіть, Кравець.

Цього разу в його голосі було щось інше. Не завершення розмови, не наказ. Радше вдячність, захована так глибоко, що її можна було не помітити, якби не знати, де шукати.

Олеся підвелася й пішла до дверей. На порозі зупинилася сама.

— Григорій Андрійович не просив мене шукати вас. Але він сказав одну річ: ви обоє носите це з собою щодня. Він — точно. Я подумала, ви теж маєте право знати, що він це розуміє.

Савчук не обернувся.

— Ідіть.

Вона вийшла й тихо зачинила двері. У ліфті дивилася перед собою. Вона не знала, що він зробить. Поїде чи зателефонує, чи знову замкне все всередині, як замикав двадцять два роки. Але вона сказала правду без розрахунку на результат. Більше зробити вона не могла…