Голодна дівчинка попросила їжі в пари, яка годувала качок, але для Ольги ця зустріч стала поверненням до давнього болю

— А чому ти вибрала мене? Адже є багато здорових дівчаток.

Ольга трохи розгубилася від такого запитання, а потім вирішила, що, якщо зараз збреше, потім буде дуже складно розповісти правду. Вона подивилася на Ліду, добираючи слова, а потім сказала:

— Розумієш, п’ять років тому я народила дівчинку. Злі люди сказали мені, що моя донечка померла. Я дуже горювала, але нічого не могла вдіяти. А потім я зустріла тебе. Виявилося, що ті люди обманули мене, а моя донечка — це ти.

Ліда перестала жувати. Вона дивилася на Ольгу.

— Ти моя мама?

— Так.

Ліда кинулася їй на шию. Вона плакала й казала:

— Я знала, я знала, що ти мене знайдеш.

Увечері, коли вона вже спала, Ольга тихо сфотографувала її ручку й вушко, а потім відкрила ноутбук. Вона знайшла кілька клінік, написала про все. Залишалося лише чекати.

Наступного дня Ользі почали надходити відповіді з клінік. За операцію могли взятися всі, але ціна… Ольга розуміла, що не потягне, доведеться брати кредит. Та нічого, вона все одно будь-якою ціною все владнає й зробить.

Через кілька днів зателефонувала директорка. Вона попросила Ольгу приїхати: треба було підписати деякі документи.

— Лідо, збирайся, треба з’їздити до дитячого будинку.

Дівчинка застигла, потім покірно пішла збиратися. Ольга бачила, що вона надягає старі речі.

— Доню, а чому ти не вдягнеш нове? Ми ж тобі стільки всього купили.

Дівчинка нерозуміюче на неї подивилася.

— Хіба ти не їдеш, щоб мене віддати?

Ольга спершу не зрозуміла, а потім до неї дійшло, що Ліда думає, ніби вони поїдуть до дитячого будинку й Ольга залишить її там.

— Ну ти чого? — Вона обійняла дівчинку. — Я більше ніколи тебе не залишу. Мені просто треба підписати папери, а лишати тебе саму вдома я не хочу.

Дівчинка вереснула від радості й побігла перевдягатися.

Коли вони зайшли до кабінету директорки, та сплеснула руками:

— Лідо, тебе не впізнати!

Дівчинка усміхалася.

— Лідо, зніми куртку, а то спекотно, і збігай провідати своїх дівчат, бо нам із мамою треба поговорити.

Ліда кивнула, уже хотіла бігти, але на порозі зупинилася, подивилася на Ольгу:

— Ти ж мене не забудеш?

— Ні, звісно, ні.

І вона побігла. Директорка усміхалася.

— Щось сталося?

— Ні, чисті формальності. Ніхто не може заборонити матері забрати дитину, якщо вона не аморальна. Тож просто підпишіть, що Ліда житиме у вас, поки суд усе вирішить, щоб зняти з нас відповідальність. Такий закон…