Хірург підвіз жінку з немовлям дорогою до лікарні, не підозрюючи, що її слова змінять хід операції

Минуло пів року. Назар працював, оперував, приймав пацієнтів, жив звичним життям, але та жовтнева історія міцно лишилася з ним. Навесні, коли місто нарешті відтануло й тротуарами побігли струмки, до кабінету зазирнула Ярина.

— Назаре Андрійовичу, до вас відвідувачка. Не пацієнтка. Каже, ви зрозумієте.

Він спустився в хол і побачив Ладу. На ній була світла сукня, волосся вільно спадало на плечі. На руках вона тримала підрослу Мілу, яка жваво лепетала й тягнулася до блискучого ґудзика на маминій сумці. Поруч стояла маленька дівчинка років п’яти — чи то родичка, чи то сусідська дитина, яку Лада привела з собою.

— Докторе, — Лада усміхнулася так тепло, що просторий хол ніби став світлішим. — Рада вас бачити.

— Ладо. Якими вітрами?

— У Міли плановий огляд у педіатра. Я подумала, що маю зайти.

— Щоб знову дякувати?

— Щоб сказати, що в нас усе добре. Олег бачиться з Мілою щотижня. Марина приходить часто, ми вже майже подруги. Нещодавно вони запропонували влітку поїхати разом до теплого моря. Смішно, правда? Велика дивна сім’я.

— Не смішно, — сказав Назар. — Добре.

Лада раптом посерйознішала.

— Я тоді не сказала вам усього. Карти показували не тільки Олега. Вони показували й вас.

Назар ледь усміхнувся.

— Мене?

— Самотню людину, яка закрила серце після болю. Але поруч уже була дорога до іншої зустрічі. Жінка, яка ввійде несподівано, коли ви вирішите, що вам ніхто не потрібен.

— Я й досі не вірю у ворожіння.

— Знаю. Але ви вже одного разу не повірили — і все одно перевірили. Іноді цього досить.

Вона помахала йому рукою й пішла коридором, тримаючи дівчинку за руку й притискаючи Мілу до себе. Назар дивився їй услід. Він не вірив. Звісно, не вірив. Але десь глибоко, під утомою й звичною обережністю, раптом здригнулася майже забута надія…