Хлопчик підійшов до могили й сказав: мамо, вставай, ти вже досить відпочила

Оксана почула і обіцянку, і відмову. Надія на допомогу залишалася, надії на спільне життя з коханим більше не було. Дівчина почувалася нещасною, ніби все, у що вона ще так недавно повірила, виявилося помилкою. Вона чекала від нього дитину, а він збирався одружитися з іншою. Саме з цією звісткою їй тепер доводилося жити.

Галина знову пропонувала їй підтримку в скрутному становищі, як колись край дороги. Тільки тепер самої допомоги було недостатньо, щоб повернути Оксані відчуття щастя. Вона втрачала людину, яку кохала, і жодна обіцянка господині не могла замінити його взаємного почуття.

Однієї ночі до її будинку вдерся п’яний Андрій. Він був розлючений і відразу зажадав, щоб Оксана забула про нього й більше не заважала йому жити. Його слова приголомшили дівчину: людина, якій вона довірилася, тепер говорила з нею як із перешкодою.

— Забудь про мене й не заважай мені жити! — зажадав він. — Мало тобі наша сім’я дала? Мати тобі будинок майже подарувала. Продавай його й забирайся назад у своє село!

Будинок він називав майже подарунком, ніби Оксана не віддавала за нього більшу частину заробленого. Допомога Галини в його вустах перетворилася на звинувачення: дівчина нібито й так надто багато отримала від їхньої сім’ї. Їй залишалося слухати, як він вимагає продати житло, з яким вона пов’язувала стільки надій.

— Не поїдеш — знайду людей, які тобою займуться, — пригрозив Андрій. — Вони тобі спокійно жити не дадуть. Тож продавай будинок і їдь якнайшвидше.

Оксана була так налякана, що виконала його вимоги. Вона продала будинок і поїхала до іншого міста. Галина намагалася її розшукати, але не змогла…