Хлопчик тихо прочинив двері й ступив до квартири. Не було звичного: «Мамо, я вдома!». Жінка відразу помітила щось дивне

— І йди до школи. Я телефонуватиму.

— Мам…

— Єгоре, я цим займуся. Чуєш? Я справді цим займуся.

Він хотів залишитися біля люка, але розумів: мати й так поступилася. До школи він ішов наче крізь туман. На уроках учителі говорили, писали щось на дошці, однокласники шепотілися, відкривали зошити, сміялися на перервах. Усе це здавалося Єгорові далеким і несправжнім. Він сидів за партою, дивився в розгорнутий зошит і бачив тільки темний отвір під будинком.

На кожній перерві він телефонував Ларисі.

— Мам, вийшло?

— Я подзвонила в одне місце. Вони сказали, що такими випадками не займаються.

— А ще кудись?

— Дзвоню.

Наступний дзвінок був таким самим.

— Там сказали, що це не їхня зона відповідальності.

— Як це не їхня? Він же живий!

— Я знаю, Єгоре.

У її голосі вже чувалася втома. Лариса обдзвонювала різні служби й організації, пояснювала одне й те саме, повторювала адресу, описувала ситуацію. Десь її вислуховували байдуже, десь перебивали, десь давали інший номер, де ніхто не відповідав. У тих місцях, які мали б відповідати за двір і будинок, теж не поспішали допомагати. Кожен ніби намагався передати цю біду комусь іншому.

До обіду Лариса відчула, що сили закінчуються. Її дратувала власна безпорадність. Вона згадувала обличчя сина біля дверей і розуміла: якщо сьогодні нічого не вийде, у ньому може зламатися щось важливе. Не віра в конкретних дорослих, а віра в саму можливість допомоги.

Тоді вона подзвонила подрузі Ользі.

— Я вже не знаю, що робити, — зізналася Лариса без довгих вступів. — Єгор учора знайшов пораненого собаку. Він у сміттєвому люку, під будинком. Живий, але майже не рухається. Я дзвоню з ранку, і всі тільки відмовляють.

Ольга вислухала її уважно, не перебиваючи.

— Давай спробуємо через волонтерів, — сказала вона. — Є люди, які займаються тваринами. Зараз знайду контакти…