Хлопець дозволив собі зайве на її адресу, не знаючи однієї важливої деталі про незнайомку

Із відчинених дверей вийшов тренер Василь Романюк із коробкою пончиків.

— Подумав, Назарові сподобаються, — пояснив він, а тоді затримав погляд на Дарині. — Знаєш, я треную тридцять років і підготував чимало чемпіонів. Але твоє рішення не вступати в бійку, коли ти могла знищити тих хлопців, — найтяжчий урок з усіх, які я бачив.

— Цієї мудрості я навчилася в батька, — м’яко відповіла вона. — Він казав, що найсильніший боксер — той, кому не доводиться завдавати удару.

— Мудра людина. — Тренер помовчав і додав: — Велика спортивна федерація знову телефонувала. Вони, як і раніше, хочуть бачити тебе в професійній команді.

Дарина похитала головою.

— Можливо, колись. Зараз у мене інші битви.

Крізь скло вона спостерігала, як Назар щось захоплено пояснює сусідові по палаті, розмахуючи руками, ніби показує боксерську комбінацію. Навіть із коридору були помітні його радість і вперте життєлюбство, якого хвороба так і не змогла відібрати.

У маленькій лікарняній палаті, залитій світлом дня, що згасав, Дарина продовжувала свою справжню справу. Тепер вона була не чемпіонкою, яка перемагає кулаками, а наставницею, що допомагає іншим знаходити внутрішню опору. Сила більше не означала для неї право підкоряти. Вона стала здатністю захистити, вчасно зупинитися, визнати помилку й простягнути руку тому, хто ще тільки вчиться підводитися.