Ілюзія добувача: як спроба чоловіка жити за мій рахунок закінчилася після однієї розмови біля холодильника

— спитала прямо, ставши між Олегом і телевізором.

Олег скривився. Йому явно не подобалося, коли ламають такий приємний вечірній сценарій. Він спробував визирнути з-за її плеча, щоб побачити, хто кого вбив на екрані.

— Отримав, — буркнув він.

— Чудово. Переказуй мені мою частку на побут. Далі розберемося. — Дарина простягнула руку, ніби збиралася взяти купюри просто з повітря.

Олег повільно опустив ноги з пуфа. Його обличчя почало набувати бордового відтінку. Він подивився на неї знизу вгору, збираючись із духом, щоб видати тираду, яку, очевидно, репетирував дорогою додому.

— А з якого дива я маю тобі щось переказувати? — процідив він, розтягуючи слова. — Мої гроші тебе взагалі не повинні хвилювати. Мої гроші — на моїй картці.

Дарина не зрушила з місця. Вона не заламувала рук і не влаштовувала сцен із дешевих мелодрам.

— Не повинні? — Дарина нахилила голову. — Отже, ти живеш у моїй квартирі, спиш на моєму ліжку, сунеш своє обличчя в мій холодильник, і тебе не повинно хвилювати, на що ми купуватимемо продукти й платитимемо за рахунками?

— Ми? — Олег істерично хихикнув. — Ти тільки про гроші й думаєш, меркантильна до мозку кісток! Тобі від мене тільки гроші й потрібні. Ти взагалі не цінуєш духовного зв’язку.

— Духовним зв’язком ситий не будеш і комуналку ним не оплатиш, — відрізала Дарина. — Гроші на стіл, або збираєш свої валізи. Це не благодійний фонд, Олеже.

І тут Олега прорвало. Він схопився з дивана, розкинувши руки в боки, наче намагався злетіти на потоках власного обурення. Очі його вилізли з орбіт, на лобі здулася жилка…