Історія про те, чому наша інтуїція завжди працює краще за будь-яких ворожок

Аня згодно кивнула головою. Арина раптом ніби згадала про щось важливе, заметушилася, схопилася з лави. Щойно усміхалася дружньо й мирно, а тут у зелених очах з’явилася якась тривога. Аня насторожилася.

— Тобі пора, пора вже, — квапливо сказала Арина. — Іди. Ти тепер знаєш усе, знаєш головне. Усе в тебе буде добре, навіть не сумнівайся. Але тобі вже пора. Мені… у мене зовсім уже мало часу лишилося.

Аня подумала, що Арина чекає когось у гості або сама кудись збирається, а Аня тут її затримує. Дівчина слухняно підвелася з лави й пішла, супроводжувана Ариною, до воріт.

— Зараз я тобі дещо важливе скажу, — попередила Арина. — Слухай уважно. Як за ворота вийдеш, іди до зупинки й не озирайся. Не озирайся, це дуже важливо, ти зрозуміла?

Аня згодно кивнула.

— Дякую вам за увагу, за все, — промовила дівчина.

Арина знову усміхнулася своєю теплою усмішкою, але очі її все одно лишалися настороженими й тривожними. Анна вийшла на вулицю і, як і наказала їй Арина, рушила в бік зупинки. Дівчина не озиралася, хоч дуже хотілося. Але ж вона пообіцяла.

Уже в автобусі з Ані ніби якесь заціпеніння спало. Те, що сталося зовсім недавно, почало здаватися мало не сном. Але ж це не так. Адже була ж зустріч із ворожкою. І Арина підтвердила думки самої Ані, сказала їй, що заміж за Дениса їй точно виходити не варто. Ще й про якогось загадкового молодого чоловіка, призначеного саме Ані, розповіла. Це було особливо цікаво.

Раптом Аня згадала, що не віддала Арині заздалегідь приготований для такого випадку конверт. У ньому лежали гроші, плата за сеанс. Від знаючих людей Аня чула, ніби ворожки обов’язково беруть за свої послуги плату. Але Арина нічого в Ані не спитала. Напевно, забула. А Аня, вона ніби зачарована там була й теж не подумала про оплату.

Ні, так діло не піде. Аня звикла бути вдячною. Вона вийшла на першій же зупинці й пересіла на зворотний автобус. Треба повернутися й віддати Арині цей конверт, інакше нечесно виходить. Аби тільки Арина ще не пішла. Вона ж он як заметушилася наприкінці їхньої зустрічі, кудись засобиралася.

І ось Аня знову вийшла на кінцевій зупинці й знову пішла запиленою асфальтовою доріжкою, що вела вглиб старих дворів. Цього разу вона вже не боялася збитися з дороги. Ноги ніби самі вели її. Але що це таке? Перед очима Ані постав будиночок Арини. Начебто той самий, але зовсім інший, явно нежилий.

Начебто всього двадцять хвилин тому тут був доглянутий маленький городик, а тепер усе подвір’я заросло високою травою й колючими кущами. У цій буйній зелені ледь проглядався будинок, почорнілий, з вибитими шибками, занедбаний і давно нежилий. Аня нерішуче розглядала цей похмурий краєвид, силкуючись зрозуміти, що ж таке відбувається.

Може, вона помилилася? Та ні. Усе навколо таке саме, як зовсім недавно, та й будинок точно той. Он і альтанка видніється серед трави. Та сама, в якій вони з Ариною всього хвилин двадцять тому сиділи. Щоправда, та альтанка була гарна й чиста, а ця… Від неї тільки каркас лишився. Повз Аню пройшла старенька з картатою полотняною сумкою. Явно до найближчого магазину прямувала. Аня звернулася до неї.

— Скажіть, будь ласка, а де ворожка живе? Тут у вас ворожка, кажуть, є?