Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

Марта могла б спитати про форму, про списки, про перерву на обід. Але замість цього сама не помітила, як промовила:

— Портрет у холі… це правда його донька?

Степан Григорович ледь підняв брови. Не підозріло, радше з подивом: питання було не по справі.

— Так. Софія Миколаївна. Зараз їй двадцять. Навчається у великому місті, приїздить на канікули. Портрет писали, коли вона була маленькою. Микола Артемович замовляв художнику. Ви цікавитеся живописом?

— Ні. Просто робота сильна.

Відповідь він прийняв. Підвівся, показуючи, що розмова закінчена.

— Завтра на восьму. Я проведу вас по дому, поясню порядок. Форму й фартух видадуть. Взуття принесіть зручне.

Марта підвелася й потиснула йому руку. Не боязко, не надто м’яко. Його погляд на секунду затримався на її долоні, і вона зрозуміла: це теж було відмічено.

У холі вона знову зупинилася перед портретом. Тепер поруч нікого не було, і вона дозволила собі роздивитися картину уважніше. Дівчинка стояла біля вікна, світло падало збоку, роблячи волосся майже прозорим біля скронь. Художник не зробив її ляльковою, не пригладив обличчя до милої безживності. У портреті було щось живе, вперте, справжнє.

Марта підняла руку, але зупинилася, не торкнувшись полотна. Не можна. Чужа річ. Чужа дитина. Чужий дім.

І все ж її власні очі дивилися на неї зі стіни.

Вона вийшла за хвіртку, лише на вулиці глибоко вдихнула й кілька секунд стояла, не рухаючись. Потім сховала газетний обривок назад у кишеню й пішла до зупинки.

Після обіду вона отримала ключі від квартири. Працівниця житлової служби, жінка з втомленим обличчям і звично байдужим голосом, простягнула їй зв’язку з двох ключів і аркуш із адресою.

— Однокімнатна. Третій поверх. Ліфта немає. Стан побачите самі.

Марта побачила.

Квартира пахла сирістю, старим пилом і довгою відсутністю людей. Шпалери в кутах відходили пластами. На кухні лінолеум потріскався, біля мийки темніли старі розводи. Вікно в кімнаті відчинялося лише з зусиллям, рама скрипіла так, ніби її не чіпали роками. У ванній на краю емалі лишилися жовті сліди, батарея під вікном була вкрита плямами іржі.

Але це було її житло. Її двері. Її ключі. Перше місце, за яке їй не треба було питати дозволу.

Вона пройшла кімнатою, кухнею, ванною, крихітним туалетом, потім повернулася до вікна й подивилася вниз у двір. Думати про портрет вона собі не дозволяла. Треба було вирішувати практичне: що відмити першим, де купити недорогий матрац, чим заклеїти щілини, які інструменти можна попросити в сусідів і скільки грошей не можна чіпати до першої зарплати.

Та вночі, коли вона лягла просто на підлогу, підклавши під плече куртку, бо ліжка ще не було, обличчя дівчинки з портрета все одно постало перед очима. Марта повернулася на бік, заплющила очі міцніше, але сіро-зелений погляд не зник. Він ніби чекав, поки вона перестане вдавати, що нічого не сталося.

Наступного дня вона прийшла до дому Руденка рівно о восьмі. Степан Григорович відчинив двері, подивився на годинник і коротко кивнув…