Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

Коли Софія пішла, Марта зайшла. Кімната, вчора така бездоганна, вже стала живою. На столі лежали зошити й відкритий ноутбук, на дивані — журнал, на підвіконні стояла чашка. Речі були розкидані не безладно, а так, як буває в людини, яка приїхала після дороги й іще не встигла повернутися у звичний ритм.

Марта прибрала чашку, витерла підвіконня, акуратно склала журнал. Зошити не чіпала, лише трохи посунула, щоб протерти край столу. Вона ніколи не читала чужих записів. Це було одне з її правил, майже таке саме тверде, як не брати без дозволу чужі речі. Та на відкритій сторінці великим, натискним почерком були написані слова, які самі впали в очі:

«Спитати тата про маму. Чому немає фотографій до розлучення?»

Марта вийшла з кімнати й тихо зачинила двері.

До обіду вона працювала як зазвичай. Руки робили своє: ганчірка, вода, суха серветка, підлога, плінтус, дзеркало. А думки рухалися окремо. Чому Софія питає про матір? Чому немає фотографій? Чому Коваль так легко сказав про доньку господаря, але й словом не згадав про господиню?

Близько одинадцятої Марта прибирала хол. Софія сиділа у вітальні з книжкою, двері лишалися відчиненими. За кілька хвилин вона вийшла й зупинилася поруч із портретом.

— На цій картині я якась чужа, — сказала вона несподівано.

Марта подивилася спершу на неї, потім на портрет.

— Ні. Художник добре передав обличчя.

— Мені там п’ять. Я зовсім не пам’ятаю, як позувала. Тільки тато казав, що я втомлювалася й злилася.

Вона помовчала.

— Ти вчора довго на нього дивилася.

Марта продовжувала протирати плінтус, але рухи стали повільніші.

— Робота гарна.

— Не лише тому. Ти дивилася так, ніби побачила знайому людину.

Марта випросталася. Уникати далі було безглуздо.

— У мене немає дитячих фотографій, — сказала вона. — Жодної. Тому інколи дивно дивитися на чужі портрети. Мимоволі думаєш, якою сама могла бути в такому віці.

Софія повернулася до неї всім корпусом.

— Ти виросла в дитячому будинку?

— Так.

— Давно?

— З двох років. Місяць тому вийшла.

Софія не сказала ні «бідолашна», ні «як жахливо», ні інших слів, які зазвичай кажуть люди, коли не знають, що робити з чужим болем. Вона просто кивнула. Марта відзначила це й несподівано для себе відчула вдячність.

— А батьки? — спитала Софія обережно.

— Мати померла. Батько не встановлений. Так записано в документах.

У холі стало тихо. Потім Софія подивилася на портрет, але говорила вже не про нього.

— Мої батьки розлучилися, коли мені було п’ять. Я лишилася з татом. Мама поїхала, і відтоді я її не бачила. Тато казав, що вона сама не хотіла спілкуватися. Що він переказував їй гроші. Що в неї було своє життя.

Вона всміхнулася, але в цій усмішці не було веселощів.

— Я не знаю, скільки в цьому правди. Може, все. Може, лише те, що йому було зручно говорити.

Марта слухала. У голові обережно, майже боязко почали з’єднуватися окремі лінії. Розлучення, п’ятирічна Софія, зникла мати, гроші, відсутність фотографій. Її власний дитячий будинок. Вік. Обличчя.

— Про що ти зараз думаєш? — спитала Софія.

— Про збіги, — відповіла Марта після паузи. — Іноді їх надто багато.

Софія дивилася на неї уважно. Зовсім не по-дурному. Без примхи, без звички господаревої доньки не помічати людей поруч. Вона теж складала щось у собі, і Марта майже бачила цей невидимий рахунок.

— Як тебе звати повністю?