Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

За сукупністю доведених злочинів Олега Савчука засудили до двадцяти двох років позбавлення волі у виправній установі суворого режиму. Почувши строк, він різко підвівся й учепився в огорожу, ніби хотів заперечити, але так і не вимовив нічого виразного.

Альону Гриценко визнали винною в участі в погрозах і примушуванні Дарини до відмови від спадщини. Їй призначили сім років ув’язнення в установі загального режиму. Вона тихо схлипнула, не дивлячись на Олега. Суддя повідомила про право оскарження й закрила засідання.

Конвой повів засуджених до виходу. Савчук озирнувся й зустрівся очима з Дариною. Колишня ненависть нікуди не зникла, але тепер поруч із нею читалося розуміння повного краху. Дівчина не всміхалася й не відчувала тріумфу. Вона лише стримала слово, дане Ларисі.

У коридорі Левченко обережно обійняв її за плечі.

— Тепер усе справді закінчилося. Вам більше не треба ховатися.

Дарина подякувала йому, Ірині, Ковалю й Дорошенкові. Адвокат відповів, що кожен виконував свою роботу, тоді як їй самій знадобилася справжня мужність, щоб не відступити після погроз і викрадення.

Вони вийшли на залиті сонцем сходи. Уперше за пів року Дарина вдихнула на повні груди без звичного очікування небезпеки. Попереду лишалося складне життя з величезною спадщиною, але минуле більше не переслідувало її на кожній вулиці.

Полегшення виявилося тихим. Не було бажання святкувати чи розповідати журналістам про перемогу. Дарина слухала міський шум і більше не шукала очима підозрілу машину, не перевіряла, чи не йде хтось слідом. Вирок не повертав загиблу, зате виконував її останнє бажання: Олег більше не зможе наблизитися до нової жертви.

За документами їй належали дім Лариси, три приватні клініки, два торговельні центри, офісні приміщення й великі рахунки. Загальна вартість наближалася до чотирьохсот мільйонів. Дарина не намагалася керувати всім самотужки. Вона найняла досвідчених керівників для клінік і фахівців, які оцінили нерухомість, а потім продала обидва торговельні центри, одну офісну будівлю й дві клініки профільним власникам. Дім і найуспішнішу клініку вона залишила.

Кошти від продажу розподілила обережно, вклавши значну частину в надійні активи. Частку спрямувала до благодійного фонду, що допомагає людям із тяжкими захворюваннями. Потім погасила власні борги, зобов’язання, що лишилися після лікування матері, і допомогла далеким родичам розрахуватися з їхніми боргами.

Кожне рішення вона спершу обговорювала з фахівцями, потім відкладала папери на день і перечитувала знову. Дарина надто добре пам’ятала, як брак грошей змушує погоджуватися на сумнівні умови, тому не хотіла перетворювати статки на джерело поспішних вчинків. Обережність допомагала поступово відчути, що спадщину можна не лише зберігати, а й спрямовувати туди, де вона справді полегшує чиєсь життя.

Команда Левченка отримала гонорар більший за запитаний, Коваль — повну оплату довгої роботи. Дорошенко не міг приймати ні гроші, ні дорогі подарунки. Дарина хотіла вручити йому годинник на знак подяки, але слідчий відмовився. Тоді вона надіслала офіційну подяку його керівництву.

— Не кожен витримав би той тиск, через який ви пройшли, — сказав він, потискаючи їй руку.

— Я витримала, бо дала обіцянку, — відповіла Дарина.

Коли слідчий пішов, Левченко налив їй чаю й запитав, чим вона хоче займатися тепер, коли суд, борги й постійний страх лишилися позаду. Дарина замислилася: можливість обирати власне майбутнє була для неї незвичнішою за багатство…