Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

Дарина тим часом сиділа біля вікна маленької кімнати, винайнятої в сусідньому місті. По шибці тягнулися доріжки дрібного осіннього дощу. Ще два дні тому вона прибирала лікарняні коридори, відкладала оплату рахунків і перераховувала залишок до зарплати. Тепер Левченко назвав її спадкоємицею статків, розмір яких вона не могла до ладу уявити.

Радості не було. Дарина думала лише про Савчука. Якщо заради майна він убив жінку, з якою прожив три роки, що завадить йому позбутися незнайомої санітарки? Нову адресу вона нікому з колишніх сусідів не повідомила, на вулицю виходила тільки заради роботи й однак здригалася від кроків за спиною.

Вона намагалася уявити гроші, про які говорив адвокат, але замість цифр згадувала відро, лікарняний візок і важкість у ногах після зміни. Розрив між учорашнім і сьогоднішнім був надто великий. Дарина навіть не знала, чи має право думати про майбутнє, поки смерть Лариси лишалася такою недавньою, а людина, яка її наблизила, вільно ходила вулицями. Страх здавався зрозумілішим за багатство і тому заповнював усі думки.

Зателефонувала Ірина Бондаренко.

— Як ви почуваєтеся? Все спокійно?

— Так. Я вдома й нікуди не збираюся.

— Так і лишайтеся. Олег уже шукає вас, хоч нової адреси поки не знає. Найближчими днями слідчий запросить вас дати свідчення про події в палаті й слова Лариси Михайлівни.

— Я прийду. Від своїх слів не відмовлюся.

Закінчивши розмову, Дарина знову побачила перед собою змарніле обличчя жінки, що помирала, і її напрочуд ясні очі. Пам’ять про останні слова Лариси не дозволяла сховатися, відмовитися від спадщини й удавати, що нічого не сталося. Десь Олег збирав відомості й готував наступний хід, а їй належало витримати страх і не підвести людину, яка довірила їй усе.

У кабінеті слідчого управління Руслан Петрович Дорошенко вже втретє перечитував надіслані Левченком матеріали. У товстій папці лежали висновки двох лабораторій, виписки з історії хвороби й особисті записи Лариси з датами нападів. Дорошенко не прагнув гучних справ, однак славився терпінням: узявши матеріал, він перевіряв кожну деталь до кінця.

Обидва дослідження вказували на той самий рідкісний препарат. Його застосовували в паліативній медицині, суворо контролювали й не призначали Ларисі. У безпечній кількості засіб спричиняв сонливість, при накопиченні ставав смертельно небезпечним. Випадкове потрапляння виглядало неймовірним.

Слідчий зателефонував адвокатові й уточнив, хто мав постійний доступ до їжі, напоїв і ліків Черненко. Левченко назвав Олега. Чоловік приносив таблетки, готував чай, перебував поруч удома й у клініці. Покоївка з’являлася лише кілька разів на тиждень і двадцять років не давала господині жодного приводу для недовіри.

— Мотив очевидний? — запитав Дорошенко.

— Без заповіту Савчук отримав би все як чоловік і єдиний близький спадкоємець. Дім, мережу клінік, комерційні об’єкти, великі рахунки. Дітей у Лариси не було.

— Але за добу до смерті вона змінила порядок спадкування, і він лишився без статків.

— Саме так. Крім того, Дарина чула розповідь Лариси й готова її підтвердити. Зараз Савчук намагається її знайти, тому ми побоюємося тиску.

В Олега були мотив, доступ і, ймовірно, засіб. Дорошенко вирішив розпочати провадження за фактом умисного вбивства, отримати дозвіл на ексгумацію й призначити судово-медичну експертизу. Левченко подякував йому, але слідчий сухо зауважив, що лише виконує свою роботу.

За два дні необхідні формальності були завершені. Ексгумацію провели без розголосу, матеріали направили до великого експертного центру. Поки фахівці досліджували тканини, працівники Дорошенка збирали непрямі докази. Вони підняли записи аптечних камер і шукали Савчука серед покупців препарату.

За тиждень на одному з відео виявили Олега. За два місяці до смерті дружини він підійшов до віконця приватної аптеки, поговорив із фармацевткою, передав гроші й забрав потрібну упаковку…