Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

Фармацевтка, жінка років п’ятдесяти, прийшла на допит помітно наляканою. Побачивши фотографію Савчука, вона впізнала його одразу: він з’являвся чотири чи п’ять разів і щоразу просив засіб для паліативної терапії.

— Казав, що в матері тяжке захворювання, — збивчиво пояснювала вона. — Нібито лікар дозволив давати препарат удома, щоб полегшити біль.

— Рецепт він пред’являв?

Жінка опустила очі. Покупець запевняв, що загубив документ, і запропонував доплату. Їй були потрібні гроші, тому вона порушила правила продажу. Про можливе вбивство, за її словами, вона навіть не підозрювала.

Дорошенко роз’яснив жінці її права й попередив про відповідальність за неправдиві свідчення. Фармацевтка, плачучи, підписала протокол. Зв’язок між Олегом і джерелом токсичної речовини отримав документальне підтвердження.

Слідчий уважно звірив дати покупок із щоденником Лариси. Вони вкладалися в період, коли слабкість стала постійною, а напади почали повторюватися частіше. Сам збіг іще не був доказом, але перетворював загальну версію на послідовну картину. Дорошенко окремо опечатав копію відеозапису, долучив протокол упізнання й попередив жінку, що згодом їй доведеться повторити сказане в суді.

Водночас Артем Коваль вивчав камери клініки. На більшості записів Савчук виглядав бездоганним чоловіком: приносив квіти й фрукти, сидів біля ліжка, розмовляв із персоналом. Але один епізод змусив детектива зупинити зображення. Олег увійшов до палати з термосом, пробув там десять хвилин і вийшов із порожніми руками. За годину медсестра винесла посуд. Того ж дня стан Лариси різко погіршився — з’явилися нудота, слабкість і сплутаність свідомості.

Коваль розшукав медсестру, яка тоді чергувала. Вона пригадала, що пацієнтка скаржилася на незвично гіркий чай. Олег тоді усміхнувся й назвав дружину вередливою. Працівниця не надала словам значення, але тепер погодилася дати офіційні свідчення.

Паралельно детектив стежив за людьми Савчука. Олег найняв двох кремезних співробітників приватної охорони. Вони розпитували колишніх колег Дарини, ходили до сусідів і знайшли господиню її колишньої кімнати. Та змогла повідомити лише те, що дівчина раптово з’їхала, не залишивши адреси.

— Вони доберуться до неї, питання тільки в часі, — доповів Коваль адвокатові. — Краще влаштувати зустріч на наших умовах. Нехай Дарина дозволить себе знайти, а ми запишемо пропозицію, погрози й спробу примусу. Поруч будуть працівники поліції.

Левченко не приховував ризику, але розумів користь такого кроку. Він сам поговорив із Дариною. Спершу вона відмовилася: від самої згадки про Олега їй ставало холодно. Адвокат запевнив, що Коваль і поліція будуть поблизу й втрутяться відразу, щойно пролунає погроза.

— Рано чи пізно вас усе одно знайдуть, — пояснив він. — Краще зустріти їх там, де ситуацію контролюємо ми. Запис дасть слідству додаткові підстави обмежити Савчукові свободу.

Дарина довго мовчала, потім погодилася.

Через знайомого в охоронному агентстві Коваль передав підготовлену «випадкову» наводку: спадкоємиця працює в невеликій приватній лабораторії сусіднього міста. За два дні відомості дійшли до Олега. Він не став перевіряти, звідки вони взялися, і негайно вирушив туди з Альоною та двома охоронцями.

Увечері вони побачили Дарину біля виходу з лабораторії. Вулиця майже спорожніла. Олег перепинив дівчині дорогу, привітно всміхнувся й сказав, що тепер їм нарешті вдасться поговорити без адвокатів…