Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

Тим часом в офісі Левченка зібралися Ірина Бондаренко й приватний детектив Артем Коваль — колишній оперативний працівник, кремезний сорокадворічний чоловік із ранньою сивиною. Адвокат повідомив, що Дарина вже покинула місто, винайняла кімнату в іншому місці й влаштувалася на тимчасову роботу. Поки що вона була в безпеці, однак Савчук неодмінно почне пошуки.

— Він спробує купити її, потім перейде до погроз, — сказав Левченко. — Якщо відмову не отримає, може зважитися на фізичне усунення. Людина, здатна місяцями отруювати дружину, не зупиниться через моральні сумніви.

Коваль узявся перевірити записи камер у клініці, контакти Олега й аптеки, де той міг придбати рідкісний препарат. Левченко, зі свого боку, підготував заяву до слідчого управління й додав обидва токсикологічні висновки. Поки Савчук лишався на волі, Дарина не могла почуватися захищеною.

Ірина запитала, чи досить аналізів для серйозного розслідування. Адвокат пояснив, що Лариса не обмежилася двома лабораторіями: вона записувала дати нападів і зміни самопочуття. Ці нотатки самі собою не доводили злочину, але разом із медичними документами створювали вагому основу.

Вести справу Левченко хотів доручити Русланові Петровичу Дорошенку — досвідченому й непідкупному слідчому, відомому звичкою доводити складні розслідування до суду. Коваль пішов збирати перші відомості, а Ірина отримала завдання постійно підтримувати зв’язок із Дариною й перевірити документи на кожен актив, щоб заздалегідь закрити можливі лазівки.

Нарада не забрала багато часу, але робота розподілялася на кілька напрямів. Юридичний захист заповіту не замінював кримінальних доказів, а розслідування смерті саме собою не гарантувало безпеки спадкоємиці. Тому Левченко вимагав, щоб відомості Коваля, дії слідства й зв’язок Ірини з Дариною доповнювали одне одного. Будь-яка затримка могла дати Олегові змогу першим дістатися до дівчини або знищити сліди купівлі препарату.

Залишившись сам, Максим Романович дістав із сейфа копію заповіту. Він згадав розмову, що відбулася в палаті вже після оформлення. Лариса тоді говорила напрочуд спокійно.

— Я знаю, що не вийду звідси. Головне, щоб Олег не отримав ані копійки й зрозумів: він убивав мене марно.

Левченко ще раз запитав, чи певна вона щодо Дарини, яку зустріла лише того вечора.

— Я встигла дізнатися досить. Вона злякалася порушити правила, але все ж допомогла, нічого не вимагаючи наперед. Таку людину важко купити. Дарина чула мою розповідь, бачила Олега біля палати й зможе допомогти слідству. Я взяла з неї обіцянку.

— Ви називаєте це справедливістю чи помстою?

— Нехай буде помста. Я хочу суду за моє вбивство.

Тепер адвокат виконував дане їй слово. Він набрав Руслана Дорошенка й коротко описав можливе умисне отруєння, пообіцявши негайно переслати документи. Слідчий погодився вивчити матеріали.

Левченко прибрав заповіт назад до сейфа. Залишалося дочекатися, коли зібрані Ларисою докази приведуть у рух повільний механізм слідства…