Коли мати-генерал дізналася, що сталося з її сином, мовчати вона вже не могла

Оксана передала йому таємний виклик і призначила зустріч у маленькій каплиці на краю гарнізонної території, куди майже ніхто не ходив. Вона вибрала це місце не випадково. У порожньому приміщенні, де пахло воском, холодним каменем і старим деревом, брехати було важче.

Крім того, каплиця стояла осторонь звичних маршрутів офіцерів. Удень туди іноді заходили солдати перед нарядом, увечері — рідкісні люди, яким треба було побути наодинці. Жодної ідеальної безпеки там не було, але в таких справах ідеальної безпеки не існує взагалі. Оксана прийшла раніше, перевірила подвір’я, бічні двері, темні вікна сусіднього корпусу. Потім сіла на задню лаву так, щоб бачити вхід і не стояти під прямим світлом. Вона не збиралася тиснути на Кравчука званням. Їй потрібно було, щоб він сам почув власну совість, а не лише її наказ.

Кравчук прийшов пізно. Він зняв кашкета й тримав його в руках, як щит, але щит не допомагав. Обличчя в нього було біле, очі металися по кутках.

«Боїшся?» — спитала Оксана.

Він кивнув, не підводячи голови.

«Тоді кажи правду. Що ти знаєш про побиття рядового Романюка і про склад номер три?»

Сержант мовчав. У ньому було видно майже фізичну боротьбу: страх перед Савчуком, страх перед Кравцем, страх перед нею і слабкий, але живий залишок совісті. Оксана поклала на лаву маленький диктофон, вимкнений, і відсунула його вбік.

«Я не записую. Зараз у тебе є шанс стати свідком і отримати захист. Але якщо ти й далі мовчатимеш, ти підеш у справі не як наляканий солдат, а як учасник. Обирай, Романе. Або тонути разом із ними, або говорити й виходити на берег».

Вона замовкла. Хвилину було чути тільки потріскування свічки. Потім Кравчук закрив обличчя руками, а коли прибрав їх, голос у нього був хрипкий.

Він розповів усе.

Правда виявилася гіршою, ніж Оксана припускала. Частина справді стала маленьким королівством Кравця й Савчука. Гроші від продажу зброї йшли вгору, купували покровительство, заплющували очі перевіряльникам, забезпечували безкарність. Солдатів тримали в страху. Побиття й приниження стали звичним інструментом управління. Кожен, хто намагався заперечувати, отримував урок.

Склад номер три був серцем схеми. Туди звозили зброю й майно, яке за паперами вже не існувало. В останній четвер місяця Савчук перевіряв кількість, звіряв ящики, готував «доставку». Ближче до півночі приїжджав чорний позашляховик, забирав вантаж, а далі слід губився за межами частини. Кравчука кілька разів змушували допомагати переносити ящики й стояти на підстраховці.

«Як Данило дізнався?» — спитала Оксана.

«Він був у наряді. Почув шум біля складу, пішов перевірити. Побачив нас із ящиками. Потім кілька днів ходив поруч, дивився, що там відбувається. Савчук помітив. Після цього й почалося по-справжньому».

Оксана стиснула пальці на краю лави. Усе збігалося. Данило не просто став жертвою жорстокого прапорщика; він випадково зайшов у темний коридор, що вів до великого злочину.

«Хто приїжджає на позашляховику?»

Кравчук похитав головою. «Я не знаю. Нас до них не підпускають. Савчук, коли вип’є, хвалиться, що над ними стоїть Сіріус. Каже, найяскравіша зірка в небі, до неї нікому не дотягнутися».

Сіріус. Кодове ім’я. Або натяк. Або наживка.

Оксана дала Кравчукові інструкції: поводитися як завжди, не показувати, що він говорив, доповідати про все, що почує, особливо про Сіріуса й найближчу доставку. Відтепер він перебував під її негласним захистом, хоча сам навряд чи до кінця вірив, що такий захист здатен урятувати його від людей, яких він боявся роками.

Коли сержант пішов, Оксана подзвонила Дорошенкові. «Перевір кодове ім’я Сіріус. Оперативні псевдоніми, старі групи, архіви розвідки. І склади список усіх генералів, у кого перетиналася служба з Кравцем. Ми шукаємо людину нагорі»…