Коли мати-генерал дізналася, що сталося з її сином, мовчати вона вже не могла

Наступні дні перетворилися на роботу без сну. Оксана й Дорошенко піднімали старі закриті матеріали, звіряли біографії, операції, позивні, розформовані підрозділи. І нарешті в архіві знайшлася зачіпка: «Сіріус» було кодовою назвою секретної диверсійної групи, яка колись діяла під управлінням військової розвідки. Група вважалася легендарною, брала участь у зухвалих операціях, а потім була розформована з внутрішніх причин. Більшість колишніх учасників пішли зі служби, розчинилися в приватному секторі або на пенсії.

Одна людина не просто залишилася. Вона піднялася вище за всіх.

Генерал армії Мирон Яценко. Кандидат номер один на посаду начальника генерального штабу, найвпливовіший військовий, людина з репутацією стратега й реформатора. Для Оксани він був ще й давнім знайомим по військовій академії, вічним суперником, який завжди усміхався при зустрічі, але в очах тримав холодну заздрість. Він був талановитий, розумний, терплячий і безжальний до тих, хто заважав його шляху.

Кравець колись служив під його командуванням в оперативному відділі. Савчук проходив через структури, пов’язані з людьми Яценка. Фрагменти складалися надто рівно. Сіріус — найяскравіша зірка — міг бути старим кодом Яценка або символом групи, навколо якої він вибудував нинішню мережу.

Але Оксана не дозволила собі зрадіти знахідці. Такий противник не залишав би прямих слідів без причини. Можливо, ім’я «Сіріус» спеціально підкинули, щоб спрямувати її туди, куди потрібно ворогові.

Удар у відповідь прийшов швидко. До редакції одного військового видання потрапив анонімний лист. У ньому стверджувалося, що генерал-полковник Литвиненко, використовуючи посаду, незаконно втручається в життя частини, бо намагається захистити сина від відповідальності. Факти були підібрані розумно й перевернуті так, що виглядали переконливо: її перший візит у цивільному одязі, подальша поява у формі, допити, вилучення матеріалів. Усе подавалося як особиста розправа матері-генерала над невинними офіцерами.

Публікації розійшлися миттєво. Заголовки були хижими: «Командир чи мати?», «Висока посада в приватній війні», «Скандал навколо солдата з особливої родини». Представники військового відомства відбувалися обережними фразами, але тиск зростав. Голова відомства подзвонив Оксані особисто й холодно запропонував припинити дії, які можуть «поставити під удар репутацію армії». Розслідування наказали зупинити, матеріали передати за інстанцією, саму Оксану — відкликати.

Найнеприємніше було те, що лист писали люди, які добре розуміли устрій служби. У ньому не було грубих вигадок, які легко спростувати. Там брали справжні факти й змінювали між ними смислові зв’язки. Її спробу потрапити до побитого сина називали тиском. Забезпечення захисту свідків — залякуванням. Перевірку складу — самовільним вилученням майна. Навіть її мовчання перед пресою тлумачили як визнання слабкості. Оксана читала матеріали без емоцій, але бачила почерк противника: не знищити одним ударом, а поступово позбавити повітря, щоб вона сама почала виправдовуватися й тим самим програла.

Вона зрозуміла, наскільки точним був удар. Яценко використав її материнський біль як пастку. Що активніше вона захищала Данила, то легше її виставляли людиною, яка зловживає владою. Її посада, що раніше була зброєю, стала кліткою. Кожен офіційний крок тепер виглядав упередженим.

Оксана підкорилася наказу й залишила частину. У день від’їзду Кравець і Савчук вийшли провести її. Обидва намагалися приховати усмішки, але переможне самовдоволення проступало в кожній рисі. Вони думали, що все закінчилося.

У дорозі Оксана дивилася у вікно службової машини й розбирала партію, яку противник зіграв проти неї. Побиття Данила могло бути не лише спробою змусити його мовчати. Воно стало наживкою, розрахованою саме на неї. Яценко знав її характер. Знав, що вона не залишить сина. Знав, що вона прийде особисто, а потім його люди перетворять це на звинувачення. Це була не оборона злочинної мережі. Це була атака на конкурентку.

У штабі повітря навколо неї стало іншим. Підлеглі, які вчора дивилися з безумовною повагою, тепер ховали сумнів. Слідчі внутрішньої перевірки ставили запитання так, ніби шукали не істину, а підтвердження готового обвинувачення.

«Ви визнаєте, що втрутилися у справу, де фігурує ваш син?»

«Я втрутилася у справу, де було побито військовослужбовця і де виявлено ознаки злочину», — відповідала Оксана…