Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Але ми перевірили кожну, школи, у яких вони навчалися, не збігаються. У голосі Мирона чувалася втома. Я знав, що він зробив усе можливе.

Є ще одна ймовірність, сказав Мирон. Вона могла змінити ім’я? Моє серце стиснулося. Змінити ім’я? Навіщо? Або вона користується даними своїх родичів, а не своїми? Слід обірвався.

Я сидів у порожньому офісі, дивився у вікно й уперше в житті відчував своє безсилля. Гроші, зв’язки, ресурси — все, чим я так пишався, — у цю мить здавалося марним.

Я не міг знайти навіть однієї людини, яку так відчайдушно хотів знайти. Це безсилля виявилося важчим за будь-яку ділову невдачу: там завжди були розрахунки, договори, важелі тиску, а тут — лише ім’я, дата народження й пам’ять про світле обличчя за сусідньою партою. На другому тижні я сам поїхав до нашої колишньої школи. Будівлю давно відремонтували, все змінилося.

Я знайшов нашого колишнього класного керівника. Він уже майже на пенсії, із сивиною на скронях. Він пам’ятав мене.

І пам’ятав Соломію. Соломія. Та тиха дівчинка.

Яка жаль. Він дістав запилений архів з особовими справами учнів. Тремтячими руками я відкрив сторінку з її ім’ям.

На ній була приклеєна маленька синя фотографія. Дівчинка в шкільній формі, з ясним поглядом і легкою усмішкою на губах. Це вона.

Я жадібно дивився на фотографію, ніби намагався випалити її образ у своїй пам’яті. У справі була її домашня адреса й стаціонарний телефон. Того ж дня я кілька годин їхав машиною за цією адресою.

Це був старий спальний район. Я постукав у двері. Мені відчинила незнайома жінка середніх років.

Вона сказала, що її родина Мельники, живе тут уже понад десять років. Про родину Гнатюків вона нічого не чула. Я набрав номер телефону.

Номер не існує. Єдина ниточка знову обірвалася. Я сидів у машині, дивлячись на сфотографоване на телефон фото з її особової справи.

Відчуття провини й жалю майже накрило мене з головою. «Назаре, Назаре, який же ти покидьок», — без кінця повторював я подумки. Якби я почав шукати її раніше, хоча б на кілька років раніше, можливо, все склалося б інакше. Але дні минали один за одним.

Минуло три тижні. Я був на межі відчаю. Я навіть почав сумніватися, може, я щось неправильно пам’ятаю, або в цьому світі взагалі не було ніякої Соломії Гнатюк.

Може, вона була лише невиразним сном із моєї юності? І саме тоді, коли я вже був готовий здатися й вдатися до грубіших методів, аж до оголошень у великих ЗМІ, пізно вночі пролунав дзвінок від Мирона. У його голосі звучало таке хвилювання, якого я раніше від нього не чув.

— Назаре Андрійовичу, я знайшов її!

Я різко сів у ліжку.

— Знайшов? — перепитав я.

— Так, знайшов, — Мирон говорив швидко, майже задихаючись. — Тільки не через офіційні канали.

Я найняв приватного детектива, який діяв по-старому, прочісував місто за містом. Він вийшов на далекого родича в її рідному місті й дізнався. Вона не змінювала ім’я і не користувалася чужими документами.

Вона просто сховалася. Вона зараз тут, у великому місті. Я відчув, як серце готове вискочити з грудей.

— Адресу, — різко сказав я.

Мирон одразу продиктував: південна околиця, старий район, будинок сім.

Місце, про яке я ніколи не чув. Я знав лише, що це типовий спальний район на околиці, один із забутих куточків, тіньовий бік процвітаючого мегаполіса. Я майже прокричав:

— Машину до під’їзду. Зараз же.

За пів години автомобіль зупинився біля входу у вузький, брудний провулок.

Далі було не проїхати. Мирон простягнув мені теку.

— Назаре Андрійовичу, це вся інформація про пані Гнатюк. Може, спершу подивитеся?

Я похитав головою.

— Не треба. Зараз я нічого не хочу знати. Я хочу побачити її на власні очі.

Я вийшов із машини. У повітрі стояв запах сирості, змішаний із запахом прокислої їжі.

Я насупився. Під ногами був розбитий асфальт із калюжами. По обидва боки щільно стояли, майже торкаючись одне одного, старі типові будинки.

Дроти, мов павутиння, обплутували простір між будинками. Я підвів голову. Небо було розрізане на вузьку смужку.

Цей світ, здавалося, був відділений від мого світу невидимою стіною. Я знайшов будинок номер сім — шестиповерхову будівлю, колір фасаду якої вже неможливо було визначити. У під’їзді не було світла; попереду стояла цілковита темрява…