Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

Тут Лідія, почувши голос племінника, підвелася з ґанку і, ведена Галиною, вийшла до людей на середину двору. Її білі, незрячі очі дивилися просто крізь Богдана.

— Богдане, — сказала вона так рівно, без жодного докору, і від цієї її рівності племіннику стало страшніше за будь-який крик. — Ти приїхав?

— Приїхав, тьотю Лідо, — пробурмотів він, не сміючи глянути в її незрячі очі. — Ти… Ти вибач, якщо щось не так.

— Я на тебе зла не тримаю, — сказала стара. — Ти моя кров. Але гроші, що на дорогу брав, людям при всіх поверни. Бо вони тобі боком вилізуть.

— Які гроші? — сіпнувся було Богдан, але Галина вже тримала в руках пошарпаний зошит, знайдений у комоді.

У тому зошиті Лідія, поки ще бачила те, що мала бачити, своєю рукою записувала, коли, скільки і на що віддала племіннику грошей. Літери в ньому були написані ідеально рівно, хоча писала їх уже сліпа людина.

— Тут усе її рукою, — сказала Галина, розгорнувши зошит перед усіма. — На очного лікаря, на ліки, на дорогу до міста.

— Записувала, доки бачила, — тихо й загадково підтвердила Лідія. — Я, Богдане, сліпа, та не безпам’ятна. Совість-то є в тебе?

Богдан стояв із сірим обличчям, і село дивилося на нього так, що хотілося крізь землю провалитися. Йому здалося, що земля під ногами стає м’якою, наче болото. Дітися було нікуди.

— Поверну, — видушив він нарешті, дивлячись у землю. — Усе поверну, тьотю Лідо. І до лікаря зводжу, хоч завтра. Вибачте мені.

— Не завтра й не ти, — відрізала Галина. — Ми самі звеземо, усією громадою. А ти спочатку борг поверни та йди собі з миром, людям очі покажи.

Наступного дня Галина не стала чекати милості від племінника й пішла до місцевої адміністрації, а звідти зателефонувала до міста…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇