Ліда віддала стару куртку чоловіка безхатькові, не підозрюючи, що в підкладці захована записка

Дарина відповіла не відразу, на четвертий гудок. Голос у неї був хрипкий, сонний.

— Оксано, ти чого так рано?

— Мені потрібна допомога, — сказала Оксана. — Просто зараз.

Сон із голосу подруги зник.

— Що сталося?

Оксана розповіла все. Спочатку збивчиво, перескакуючи з куртки на документи, з Павла на записку, із записки на ранковий вихід Олега. Слова чіплялися одне за одне, плуталися, їй доводилося повертатися назад і пояснювати заново. Дарина не перебивала, тільки раз різко уточнила:

— Зачекай. Там прямо було написано «без дружини»?

— Так. Саме так. Четвер. Одинадцята тридцять. Паспорт Оксани. Без дружини.

На тому кінці кілька секунд мовчали. Потім Дарина заговорила вже зовсім інакше — спокійно, жорстко, діловим тоном, який Оксана чула в неї рідко.

— Слухай уважно. Йому не дзвони. Не пиши. Не питай, де він. Одягайся й виходь. Я заїду.

— А якщо я помиляюся?

— Тоді ми просто проїдемося й вип’ємо кави.

— Він сказав, що їде на склад.

— От і перевіримо. Оксано, якщо все правда, тобі треба побачити це самій. Інакше він увечері повернеться, накрутить тобі слів, скаже, що ти все вигадала, а ти знову почнеш сумніватися.

Оксана заплющила очі. Дарина влучила точно в те місце, де було найболючіше. Вона справді могла засумніватися. Могла дозволити Олегові пояснити, перевести розмову, образитися, звинуватити її в підозріливості. Могла знову вибрати незнання, бо знання ламає життя, а незнання лишає хоча б ілюзію дому.

— Де тебе чекати? — спитала вона.

— Біля великого зупинкового павільйону. Буду приблизно за сорок хвилин.

Оксана одяглася швидко. Джинси, светр, осіння куртка, шарф. Записку склала учетверо й сунула в кишеню. Туди ж ключі й телефон. Перед виходом вона на мить зупинилася в передпокої. Квартира здавалася такою самою, як учора: капці біля стіни, чашка в мийці, куртка на вішалці, сіре ранкове світло. І все ж це вже була не та квартира. Ніби хтось уночі тихо вийняв із неї довіру.

Надворі пахло мокрим асфальтом і холодним димом. Дощ припинився, але калюжі стояли вздовж бордюрів, і машини, проїжджаючи, здіймали мутні бризки. Біля зупинкового павільйону товпилися люди: сумки, парасолі, стаканчики з кавою, обличчя, ще не прокинуті до кінця. Оксана стала біля входу й почала чекати, не випускаючи телефон із руки.

Дарина під’їхала рівно тоді, коли обіцяла. Маленька біла машина з пом’ятими задніми дверцятами й старою наліпкою автошколи на склі. Оксана сіла на переднє сидіння. У салоні пахло кавою й Дарининими парфумами — яскравими, квітковими, майже літніми, зовсім не відповідними цьому сірому ранку.

— Тепер іще раз, — сказала Дарина, не рушаючи. — Повільно. По порядку.

Оксана повторила. Уже спокійніше. Куртка. Павло. Записка. Папка. Зниклі документи. Розмови про продаж. Ранковий вихід.

Дарина слухала, постукуючи нігтем по керму.

— Він сказав, що їде через Романа?

— Так.

— Того самого Романа, який через день ледве на ногах тримається?

— Його.

— Ти справді віриш, що він знайшов Олегові пристойну роботу на складі?

Оксана похитала головою.

— Я вже не знаю, чому вірити.

— Тоді будемо дивитися.

Дарина виїхала зі стоянки. Вони проїхали два квартали, і Оксана раптом схопила подругу за рукав.

— Он він.

Олег стояв на зупинці. Сам. У хороших черевиках і сірій куртці. Під пахвою він тримав чорну папку — ту саму, де зазвичай зберігав свої папери, роздруківки, якісь рахунки й записи. Він дивився на дорогу, чекаючи транспорт, і зовсім не скидався на людину, яка збирається тягати ящики. У нього був вигляд людини, що йде на ділову зустріч.

Дарина проїхала повз, не сповільнюючись, звернула за ріг і зупинилася.

— Почекаємо.

П’ять хвилин тяглися майже нестерпно. Оксана сиділа, вчепившись пальцями в ремінь безпеки, і дивилася в бокове дзеркало. Потім Олег сів у мікроавтобус. Дарина ввімкнула поворотник і рушила слідом, тримаючись на відстані.

Вони їхали мовчки. Мікроавтобус перетнув центр, звернув на бічну вулицю й зупинився біля невеликої площі. Олег вийшов, перехопив папку зручніше й попрямував до двоповерхової будівлі з жовтої цегли. На першому поверсі виднілося кафе з пластиковими стільцями біля входу, на другому — вікна з жалюзі.

Над дверима висіла табличка. Оксана прочитала її з машини й відчула, як усередині все опустилося.

Нотаріальні послуги. Супровід угод.

Не склад. Не Роман. Не підробіток. Олег приїхав туди, де оформлюють папери. І йшов він упевнено, не озираючись, ніби дорогу знав заздалегідь…