Лікар запізнився на власне весілля, рятуючи дитину, і біля ресторану дізнався, що його вже замінили

Якось увечері Корній Якович заїхав до Ковалів із пакетом вітамінів для серця. Він запам’ятав назву після випадкової фрази Мирона Степановича й вирішив, як завжди, без зайвих розмов. Батько прийняв пакет, налив гостеві міцного чаю і, не чекаючи зручного моменту, вдарив прямо.

— Корнію Яковичу, я тебе поважаю. Але відповідай чесно: який у тебе інтерес до Артема?

Дорошенко поставив чашку на блюдце.

— Ти без попередження стріляєш, Мироне.

— А я не на ярмарку, щоб ходити колами. Відповідь чекаю.

— Добре. Скажу прямо. Якщо в Артема з моєю Лідією щось вийде, я буду радий. Підштовхувати не збираюся, вони дорослі. Але за своїх я стою жорстко. Це не гарне слово, а принцип. Артемові не потрібні чужі багатства. Йому потрібна жінка, яка при першому ударі не сховається за мамину спідницю й не побіжить шукати запасний вихід. Він один раз уже обпікся. Другий раз я поруч мовчки дивитися не стану.

Мирон Степанович довго мовчав. Потім зробив ковток і кивнув.

— Почув. Зрозумів. Запам’ятав.

За місяць з’явилася Раїса Павлівна. Вона попросила про зустріч у невеличкій кав’ярні. Артем прийшов без особливого бажання й майже не впізнав жінку, яка колись стояла біля ресторану з переможною усмішкою. Перед ним сиділа втомлена, осунулася пані, ніби з неї вийняли весь колишній метал. У дверях вона випадково зіштовхнулася з офіціантом і раптом перепросила. Артем від несподіванки ледь не вдавився кавою.

— Я була неправа, — сказала Раїса Павлівна, дивлячись не на нього, а на свої пальці. — Не тільки того дня. Усі три роки. Я чіплялася за чужу думку, боялася, що донька вийде за простого лікаря, а не за людину з грошима й зв’язками. Ця пиха з’їла все людське.

— Як Софія?

— Поїхала від мене. Зібрала речі. У всьому винить мене, бачити не хоче. Роман зник, коли почалися неприємності. Одразу. Навіть не спробував щось пояснити.

Вона підвела на нього очі. У них не було колишньої злоби — тільки втома й пізнє розуміння.

— Я не прошу тебе повернутися. Не прошу пробачити нас так, ніби нічого не сталося. Просто… пробач мені, якщо можеш.

Артем дивився на неї й не відчував тріумфу. Колись йому здавалося, що така мить принесе полегшення. Та перед ним була не ворогиня, а людина, яка запізно побачила наслідки власних рішень.

— Я не тримаю на вас зла, Раїсо Павлівно. Прощаю. Не для того, щоб почати спочатку. Лише щоб самому не тягти це далі. Але більше зустрічей зі мною не шукайте.

Софія підстерегла його біля батькового дому за тиждень до від’їзду. У машині лежали валізи. Вона стояла біля хвіртки без сліз, і від цього виглядала старшою.

— Я їду, Артеме. До подруги в інше місто. Поки не зрозумію, як жити далі. Хотіла попрощатися нормально. Без прохань і сцен. Пробач мені колись, якщо зможеш.

На ґанок вийшов Мирон Степанович. Він дивився на неї довго, важко, але без колишньої злості.

— Живи по совісті, дівко. Людей дарма не ламай. Решта — наживне.

— Дякую вам, Мироне Степановичу, — тихо сказала вона. — За все.

Машина рушила й невдовзі зникла за поворотом. Артем прислухався до себе. Ім’я Софії більше не дряпало. Воно звучало десь далеко, як старий телефон, що перестав дзвонити й нарешті змовк…