Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Через деякий час вона дісталася до своїх. Розповіла про яму, про пораненого хлопця. Їй сказали, що таких полонених часто або вбивали, або змушували працювати. Коли селище звільнили, того хлопця не знайшли.

— Після цього я вже не змогла повернутися в операційну, — закінчила Олена. — Щоразу перед очима стояв чоловік. І той хлопець у ямі.

Вона подивилася на фотографію Артема.

— Він був дуже схожий на вашого сина. Майже одне обличчя.

Віра Михайлівна сиділа нерухомо.

— Його не знайшли після звільнення?

— Ні.

— І мертвим не бачили?

— Теж ні.

Жінки подивилися одна на одну й раптом зрозуміли все без слів.

За кілька днів Олена везла вокзалом інвалідний візок, у якому сиділа Віра Михайлівна. Вони вирушали туди, де десять років тому Олена бачила молодого полоненого в глибокій ямі.

Дорога була важкою. Віра Михайлівна майже не спала. Вона боялася сподіватися і все одно сподівалася так відчайдушно, що від цього боліло серце.

Селище, куди вони приїхали, виявилося зовсім не таким, яким жило в пам’яті Олени. Не було нічних криків, пострілів, вогню. Звичайні будинки, люди на подвір’ях, хтось будував паркан, діти ганяли м’яча, вдалині на схилі паслися вівці.

Життя повернулося туди, де колись був лише біль.

Олена котила візок нерівною дорогою, намагаючись триматися спокійно. Але кожне дерево, кожен поворот озивалися в ній спогадами. Їй здавалося, що зараз із-за рогу знову вийдуть озброєні люди, знову пролунає наказ, знову запахне кров’ю й димом.

— Що вам потрібно?