Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Вона не відповіла.

— Збирайся.

Олена відмовилася. Але її не вбили. Їй накинули на голову мішок, скрутили руки й кудись повезли.

Коли мішок зняли, вона опинилася біля пораненого чоловіка. Поруч лежали інструменти, ліки, перев’язувальний матеріал. Олена відразу зрозуміла: вибору немає. Вона сказала, що в таких умовах потрібна лікарня, що операція може не врятувати. У відповідь на неї просто спрямували зброю.

Вона зробила все, що могла.

Після цього її знову вивели. З уривків розмов вона зрозуміла, що живою її залишати не збираються.

Її штовхнули вниз.

Вона впала не на каміння, а на солому. Коли очі звикли до темряви, Олена зрозуміла, що перебуває в глибокій ямі. Зверху була важка решітка. У кутку, на тій самій соломі, лежав молодий хлопець.

Він був у поганому стані: оглушений, слабкий, із каламутним поглядом. Олена вирішила, що в нього тяжка контузія. Вона хотіла допомогти, але в неї не було ні ліків, ні води, ні бинтів.

Так вони просиділи до ранку.

На світанку вона змогла роздивитися його обличчя. Зовсім іще хлопчисько. Худий, змарнілий, але живий. Вона намагалася дізнатися, як його звати, звідки він. Він дивився на неї, ворушив губами, але не міг вимовити ні слова.

Пізніше Олену витягли з ями й повели геть. Поруч ішов молодий озброєний хлопець. Він був майже дитиною, і від цього ставало ще страшніше.

Вона зрозуміла, куди її ведуть.

— Послухай, — сказала Олена, насилу змушуючи голос не тремтіти. — Я зробила все, що від мене вимагали. Відпусти мене. Я нікому вже не потрібна.

Він мовчав.

Вони підійшли до краю яру. Олена заплющила очі, чекаючи пострілу.

Але хлопець вистрілив у повітря.

— Біжи, — процідив він. — Швидко.

Вона побігла….