Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

— раптом запитав старий, визирнувши з-за паркану.

Він дивився насторожено й суворо.

Олена розгубилася. У грудях піднялася колишня паніка. Вона вже встигла пошкодувати, що приїхала. Що вони знайдуть через стільки років? Яму давно могли засипати. Люди могли виїхати. Свідків могло не лишитися.

Але Віра Михайлівна випросталася у візку.

Вона надто довго чекала чужої допомоги. Надто довго просила, писала, оббивала пороги. Тепер вона сама була там, де колись бачили її сина. І піти без відповіді не збиралася.

— Пробачте, — сказала вона й дістала фотографію. — Я шукаю свого сина. Він зник тут під час бойових дій.

Старий насупився.

— Тут багато хто зникав. Час був страшний. Їхали б ви додому. Якщо за стільки років не з’явився, значить, уже немає його.

— Подивіться, будь ласка, — попросила Віра Михайлівна. — Я подолала дуже довгий шлях.

Старий узяв знімок недбало, ніби хотів тільки якнайшвидше відкараскатися. Але щойно він глянув уважніше, обличчя його змінилося.

— Кажете, син ваш?

— Так. Артем.

— Схожий… — пробурмотів старий. — Дуже схожий на мого робітника.

У Віри Михайлівни перехопило подих.

— Якого робітника?