Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Після довгих дзвінків, заяв і суперечок вона все-таки домоглася, щоб до Віри Михайлівни направили спеціалістку.

Масажистка прийшла в призначений день. Її звали Олена. Невисока, років сорока, з тихим голосом і сумними світлими очима. Рухалася вона спокійно, впевнено, руки в неї були сильні й теплі.

Після перших процедур Віра Михайлівна відчула, що ногам ніби повернули трохи життя. Біль нікуди не зник, але м’язи ставали м’якшими, легшими, слухнянішими.

Одного разу вони розговорилися.

Олена зізналася, що за освітою вона хірургиня. Віра Михайлівна здивувалася: руки в неї й справді були лікарські, точні.

— Чому ж ви пішли з хірургії? — обережно запитала вона.

Олена довго мовчала.

— Після деяких подій я більше не змогла тримати скальпель, — сказала вона нарешті. — Вивчилася на масажистку. І знаєте… я не шкодую. Тут я теж допомагаю людям.

Віра Михайлівна не стала розпитувати. У кожної людини є двері, які не можна відчиняти без дозволу.

Того дня на журнальному столику лежав старий сімейний альбом. Після процедури вони пили чай, і Віра Михайлівна, сама не помітивши як, почала показувати фотографії. Ось Артем маленький. Ось шкільний знімок. Ось він перед відправленням на службу — зовсім молодий, серйозний, у формі, з трохи збентеженою усмішкою.

Олена взяла фотографію й раптом зблідла.

— Це ваш син?