Медсестру хотіли викрити в поганій роботі, але прихована перевірка показала зовсім інше

Він вийшов у коридор. Лікарняний одяг сидів на ньому безглуздо, як чужа роль. Підлога холодила ступні. Напівморок робив будівлю незвичною, майже сценічною. Назар рухався повільно, вибираючи місця, де підлога не мала скрипнути.

Двері процедурної лишалися прикритими, але не замкненими. Вузької щілини вистачило.

Літній чоловік сидів на кушетці. Куртка лежала на стільці. Під нею виявилася стара клітчаста сорочка без верхнього ґудзика. Ярина закотила рукав на його лівому передпліччі. Навіть із відстані Назар зрозумів: випадок не дріб’язковий. Рана була запалена, краї потемніли, шкіра навколо розпухла й стала багряною. Чоловік втягав повітря крізь зуби, але терпів мовчки.

Ярина працювала спокійно. Змочила серветку антисептиком, обережно обробила краї, прибрала наліт, промокнула, дістала свіжий перев’язувальний пакет, наклала пов’язку шар за шаром, закріпила так, щоб не перетиснути. Ті самі точні рухи, що й при звичайному догляді за пацієнтом. Жодної бридливості. Жодної досади. Жодної демонстративної жертовності.

— Дядьку Петре, скільки днів рука така? — спитала вона, прибираючи використані серветки.

— Та хто його зна… Тиждень, може, більше, — пробурмотів чоловік. — Думав, саме мине.

— Не мине. Запалення вже сильне. Потрібні таблетки, кілька днів поспіль. Я дам із собою, але пити треба точно, як напишу. Не кидайте, якщо стане легше.

— Яринко, а якщо тебе через мене покарають? Люди ж бачать.

— Про це я сама подумаю. А ви думайте, як не пропустити таблетки.

Вона дістала упаковку, відрахувала таблетки в маленький прозорий пакет і написала маркером просто на ньому: зранку одна, увечері одна, п’ять днів, водою. Потім підняла очі на чоловіка й повторила вголос:

— Не чаєм, не молоком, не тим, що трапиться. Водою. І в четвер приходьте. Подивлюся пов’язку.

Він кивнув і сховав пакет у внутрішню кишеню так обережно, ніби тримав не дешеві таблетки, а крихку коштовність.

Після цього Ярина підійшла до підвіконня. Там стояв металевий термос із потертостями на боках, поруч лежав пакет. Вона налила в одноразовий стакан темний чай. Запах міцної заварки дістався коридору. З пакета вона дістала бутерброд, загорнутий у паперову серветку: хліб, масло, кілька скибок ковбаси. Поклала перед старим.

Він подивився спершу на їжу, потім на неї. Очі були каламутні, червоні по краях, із жовтуватими білками, втомлені до безнадії. Такі очі бувають у людей, які давно перестали розраховувати на м’якість. Чоловік узяв бутерброд двома руками й їв повільно, намагаючись не накришити. Стакан із чаєм тримав долонями, ніби грівся не стільки напоєм, скільки самим фактом тепла.

Ярина сіла за стіл і відкрила зошит. Не офіційний журнал — звичайний шкільний зошит у клітинку, зелений, із білою наліпкою на обкладинці. Назар бачив, як вона пише дату, ім’я, скаргу, що зробила, які таблетки дала, коли веліла прийти знову. Почерк був дрібний, рівний.

Коли старий доїв, Ярина допомогла йому вдягти куртку. Блискавка заїла біля коміра, вона звично смикнула бігунок і застебнула до кінця.

— У четвер, — нагадала вона. — Не зникайте.

— Прийду. Дякую тобі.

Вона вивела його до службових дверей. Назар устиг повернутися в палату й спостерігав крізь щілину, як Ярина визирнула надвір, почекала, поки чоловік спуститься сходами, і тільки тоді зачинила двері. Замок клацнув неголосно, але в нічному коридорі звук здався різким.

Назар ліг, натягнув ковдру до грудей. Серце билося надто швидко…