Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

— Можна я поки побуду тут? — спитала вона після паузи. — Просто посиджу. Я майже не спала. А тут тихо.

— Залишайся. Будиночок і сьогодні у твоєму розпорядженні. Я повернуся — поїдемо.

Вона видихнула з таким полегшенням, ніби він зняв з її плечей важкий тягар. Тарас помітив, як вона трохи розслабилася, як перестала тримати спину так напружено. І, на власне роздратування, спіймав себе на тому, що йому приємно це бачити.

— Я поїхав, — сказав він уже сухіше, повертаючи собі звичний тон. — Зачиняйся. Телефон тримай поруч.

— Добре. Дякую, Тарасе.

Вона сказала його ім’я вперше так просто, без по батькові й дистанції, і це несподівано лишилося з ним, коли він уже йшов до машини.

В офісі день розсипався від самого початку.

Тарас переходив із кабінету в кабінет, підписував документи, слухав звіти, відповідав на запитання працівників. Його називали на ім’я та по батькові, просили погодити договір, уточнювали строки поставок, нагадували про податки, про зустрічі, про дзвінки. Він кивав, ставив короткі запитання, підписував, але всередині весь час повертався до іншого столу — кухонного, де лежали намоклі по краях папери Соні.

Він думав про неї на трасі. Про те, як вона мовчала в машині. Про те, як дорослий чоловік, що називає себе сім’єю, міг перетворити життя молодої дівчини на пастку. Чим більше Тарас про це думав, тим сильніше всередині підіймалася глуха лють.

Дзвінок із невідомого номера пролунав, коли він переглядав черговий договір. Тарас відповів машинально.

— Тарасе Мироновичу? — спитав чоловічий голос.

Голос був низький, упевнений, неприємно спокійний. Не крикливий, не нервовий — саме такий, яким говорять люди, звиклі тиснути без зайвих слів.

— Слухаю.

— Дівчину, яку ти вчора підібрав, треба повернути. Це сімейна історія. Не втручайся.

Тарас повільно відкинувся на спинку крісла.

— Хто говорить?