Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

Та виправдання не трималися. Перед очима знову поставала Соня, що згорнулася на пасажирському сидінні, ніби боялася не лише холоду, а й того, що сама її присутність комусь заважає.

Тарас поставив склянку. Походив кабінетом. Потім роздратовано видихнув і попрямував до виходу.

Він не вирішував іти до гостьового будиночка — радше опинився там, перш ніж устиг передумати. Сніг хруснув під черевиками, вітер ударив у лице, але це навіть допомогло. Біля дверей він на мить зупинився. Постукати було б правильно. Та звичка заходити у власні приміщення без дозволу виявилася сильнішою. Він штовхнув двері й ступив усередину.

І завмер.

У будиночку було тепло. Камін горів рівно й м’яко, відкидаючи руді відблиски на стіни. Біля столу стояла Соня. Вона, певно, щойно вийшла з душу: мокре волосся лежало на плечах темними пасмами, а сама вона поспіхом закуталася у велике банне рушник, що ледве прикривав коліна. Вона різко обернулася до нього, злякано притиснувши тканину до грудей.

Та не це змусило Тараса завмерти.

На столі лежали папери в пом’ятому прозорому файлі. Кілька аркушів встигли намокнути по краях, на одному виднілася офіційна печатка. Верхній документ був розгорнутий так, що назва впадала в око одразу: підписка про невиїзд.

— Ви… ви взагалі стукати вмієте? — видушила Соня, голос у неї зірвався від переляку.

Тарас не відповів на докір. Він кивнув на стіл.

— Це що?

Вона сіпнулася до паперів і спробувала закрити їх собою.

— Вас це не стосується..