Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Життя увійшло в новий ритм. Спочатку Олеся працювала по пів дня, але дуже швидко тітка Люба й Петро Степанович влаштували проти неї справжню змову.

— Чого ти мотаєшся туди-сюди? — бурчала тітка. — На роботі нічого толком не встигаєш, удома потім теж смикаєшся.

— Петрик ще маленький.

— Він маленький, але не скляний, — заперечував Петро Степанович. — З нами не пропаде. Мирон після школи допоможе, я погуляю, Люба нагодує. Виходь на повний день і перестань почуватися винною за те, що працюєш.

Олеся опиралася недовго. Роботу вона любила. Там вона знову ставала не тільки мамою, дочкою, колишньою дружиною й колишньою коханкою, а фахівцем, людиною, від якої залежить результат, керівницею, чия думка має вагу.

У будні вона забігала після роботи до магазину, купувала продукти, їхала додому, приймала душ і відпускала тітку Любу. Вечорами годувала Петрика, перевіряла уроки Мирона, розбирала речі, іноді падала на диван так утомлено, що сама не розуміла, як не засинає одразу. На вихідних усе змінювалося. Тоді вона належала дітям: гуляла з хлопцями, водила їх у кафе, замовляла піцу, дивилася з ними мультфільми й старі сімейні фільми, до яких Мирон робив насмішкуваті коментарі, а Петрик захоплено плескав у долоні.

По неділях у них збирався великий сімейний ужин. Тітка Люба приносила щось своє, Петро Степанович — домашню наливку або банку солінь, Мирон накривав на стіл, а Петрик, сидячи в дитячому стільчику, вимагав уваги найголосніше. Ці вечори ставали для Олесі тихою нагородою за все пережите.

Руслан одного разу увірвався до її кабінету без стуку.

— Як мій син? — спитав він із порога.

Олеся навіть не одразу підняла очі від документів.

— Ти забув правила пристойності?

— Я маю право знати, як живе моя дитина.

— Твоя дитина, наскільки я пам’ятаю, уже доросла. А мій син живе добре.

Руслан зблід від злості.

— Ти не можеш просто викреслити мене.

— Можу. І вже зробила. Якщо в тебе немає до мене питань по роботі, вийди. Я зайнята.

— Олеся, ти не маєш права…

Що саме вона не мала права, він договорити не встиг. У двері постукали, і до кабінету зазирнув молодий чоловік у робочому комбінезоні.

— Добрий день. Перевірка системи сигналізації. Можна?

Олеся відірвалася від паперів. Чоловік був не надто схожий на звичайних ремонтників, яких вона звикла бачити в офісі. Високий, світлоокий, із трохи розкуйовдженим волоссям і відкритою усмішкою, якою рідко усміхаються дорослі люди. Не запобігливо, не чергово, а так, ніби людина справді рада світу.

— Так, проходьте, — сказала вона.

Він заніс великий ящик з інструментами, потім повернувся по драбину.

— Вибачте, — звернувся він до Руслана, — ви якраз під датчиком стоїте.

Руслан не зрушив.

— Я не закінчив розмову.

— А я не можу почати роботу, — спокійно відповів чоловік. — У мене строки.

Олеся ледь помітно усміхнулася.

Руслан стиснув щелепи, метнув у неї злий погляд і вийшов.

— Вибачте, що втрутився, — сказав майстер, ставлячи драбину. — Але датчик і справді там.

— Не вибачайтеся. Начальник юридичного відділу сьогодні просто не в настрої.

— Буває, — він знову усміхнувся, і Олеся раптом упіймала себе на тому, що дивиться на цю усмішку надто уважно.

Увесь решту дня вона час від часу згадувала його обличчя. Нічого особливого, переконувала вона себе. Просто людина опинилася вчасно й допомогла завершити неприємну розмову. Але чомусь саме його усмішка поверталася в пам’яті частіше, ніж зле обличчя Руслана.

Руслан ще кілька разів намагався заговорити з нею про Петрика. Підстерігав біля ліфта, заходив до кабінету, ставив питання так, ніби мав право вимагати відповіді. Олеся спершу відповідала холодно, потім перестала відповідати взагалі.

— Руслане, — сказала вона нарешті, коли він знову спробував зупинити її в коридорі, — ти юрист. Отже, маєш розуміти наслідки. Ще одна така сцена — і я йду до керівництва. Якщо знадобиться, звернуся до поліції. Не змушуй мене.

Він подивився на неї й уперше побачив не колишню Олесю, яку можна було втримати поглядом, голосом, спогадом, а жінку, готову захищати себе без оглядки. Після цього він відступив.

Але відступити не означало забути. Щодня він бачив, як вона йде коридором — зібрана, красива, впевнена. Чув, як чоловіки в курилці або біля кавового автомата обережно обговорюють її, хтось захоплено, хтось із надією. Кілька людей намагалися залицятися, але Олеся м’яко й твердо ставила межу. Русланові від цього було тільки важче. Якщо вона нікого не підпускала, значить, ще можна було сподіватися. Значить, її серце закрите не назавжди, а тільки на час.

Одного разу генеральний директор сам зазирнув до її кабінету.

— Олесенько, доведеться тобі трохи потерпіти незручності. Ми вирішили повністю оновити систему сигналізації.

— Які саме незручності? — насторожилася вона.

— У твоєму кабінеті певний час працюватиме спеціаліст. Треба перевірити датчики, протягнути нові лінії, налаштувати прилади. Постараємося не заважати.

Олеся вже збиралася зобразити страждання людини, яку відволікають від документів, але у двері постукали. На порозі з’явився той самий майстер із відкритою усмішкою.

— А ось і він, — зрадів директор. — Знайомся, Кирило Валерійович. Твій тимчасовий сусід.

— Можна просто Кирило, — сказав чоловік. — Обіцяю користуватися вашою гостинністю акуратно.

— Користуйтеся, скільки потрібно, — несподівано для себе відповіла Олеся. — Аби наша сигналізація після цього справді працювала.

Так почалося їхнє спілкування. Спочатку воно було обережним: кілька фраз про дроти, датчики, строки й незручність драбини посеред кабінету. Потім Кирило спитав, чи не заважає їй шум. Потім приніс їй каву з автомата, бо бачив, як вона не встигла вийти на обід. Потім вони розговорилися про дітей, про роботу, про те, як дивно дорослі люди іноді втомлюються від власного життя й усе одно продовжують удавати, що справляються.

Він виявився рідкісним співрозмовником. Не ліз у душу, не перебивав, не намагався здаватися розумнішим, ніж є. Умів слухати так, що Олеся сама дивувалася, скільки зайвого готова йому розповісти. І вмів вчасно замовкнути, залишаючи поруч із собою спокій, а не ніяковість.

Кілька разів вони разом ходили обідати в найближче кафе. Олеся спершу переконувала себе, що це просто зручно: він теж не встиг поїсти, вона теж, нічого особливого. Але наприкінці тижня почала ловити себе на тому, що вранці ретельніше обирає одяг і йде на роботу з очікуванням, яке давно вважала в собі мертвим.

Руслан помітив це майже одразу. Він бачив, як Олеся сміється зі слів Кирила, як затримується біля столу з інструментами, як легко відповідає на його усмішку. І кожен такий погляд бив по самолюбству болючіше за пряму відмову. Він став стежити, придивлятися, розпитувати, поки не з’ясував те, що могло, на його думку, зруйнувати цю нову близькість…