Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Того вечора Руслан напився.

Він сидів у вітальні квартири, яка тепер формально була його домом, хоча чужою вона здавалася з першого ж дня. Свою колишню квартиру він залишив колишній дружині й доньці. Тоді, на хвилі нової пристрасті, це здавалося йому шляхетним і правильним: він починав життя заново, молода дружина сяяла поруч, майбутнє виглядало легким, зухвалим, майже святковим.

Тепер свято перетворилося на липкий шум.

— Котику, ти йдеш? — протягнув зі спальні солодкий голос. — Твоя киця скучила.

Руслан скривився й налив собі ще. Колись ці дурні прізвиська здавалися йому кумедними. Він сміявся, цілував її в шию, насолоджувався тим, що поруч така молода, захоплена, готова дивитися на нього знизу вгору. Тепер від слова «котик» його пересмикувало.

Як він узагалі примудрився сплутати бажання з коханням? Що з ним сталося? Він завжди цінував у жінках розум, силу, внутрішній стрижень. Йому подобалося розмовляти, сперечатися, бачити в очах співрозмовниці думку. А потім поруч виникла ця молода дівчина з короткими спідницями, напівпрозорими блузками, примхливим сміхом і захопленими очима — і він повівся так, ніби йому знову двадцять.

Олеся була іншою. З нею не треба було вдавати молодого хижака. Вона розуміла паузи, чула підтекст, уміла мовчати так, що в цьому мовчанні було більше близькості, ніж у чужій балаканині. Він же любив її. Або майже любив. Або надто пізно зрозумів, що саме це й було коханням.

А тепер вона носила його дитину. І не покликала. Не стала просити, плакати, вимагати, шантажувати. Просто викреслила його, як він колись викреслив її.

— Котику, — знову почулося зі спальні, уже ображено. — Ти ще довго питимеш?

Тонкі пальці з яскравим манікюром лягли йому на плечі. Руслан здригнувся від роздратування.

— Іди спати, — сказав він, не обертаючись.

— Але я ж скучила.

— Сьогодні твій котик ночує тут, із коньяком. А ти йди в спальню й не заважай.

Вона ображено фиркнула, щось пробурмотіла про черствість і пішла. Руслан заплющив очі. Перед ним знову стояла Олеся біля машини, вагітна, спокійна, недосяжна. І поруч літній чоловік, який назвав її дочкою. У неї з’явився захист. Сім’я. Дім. Життя, в якому для Руслана більше не було місця.

Петрик народився точно в строк. Міцний, голосистий, із серйозним зморщеним личком і сильними кулачками, якими він невдоволено розмахував, коли його виймали з пелюшок.

Олеся боялася, що друге немовля знову занурить її в безсонний кошмар, як колись було з Мироном. Але все виявилося інакше. По-перше, вона вже багато знала й не панікувала через кожен писк. По-друге, поруч були люди, які справді допомагали.

Тітка Люба приходила майже щодня, приносила супи, сир, чисті пелюшки, бурчала, що Олеся надто рано схоплюється з ліжка. Петро Степанович з’являвся з продуктами, ліками, дитячими дрібницями, про які вона навіть не просила. Мирон ходив навколо молодшого брата з виглядом дорослого охоронця й з гордістю повідомляв усім знайомим, що в нього тепер є «свій малий».

Через кілька місяців, коли режим більш-менш налагодився, Олеся почала думати про роботу. Іпотечні платежі, хоч і зменшені завдяки допомозі Петра Степановича, нікуди не поділися. Керівництво телефонувало обережно, але з явною надією: її чекали, без неї у відділі все йшло гірше.

На сімейній раді вирішили, що спочатку вона вийде на пів дня.

— Ми з Любою впораємося, — упевнено заявив Петро Степанович, колисаючи Петрика на руках. — Ти головне працюй спокійно, а не дзвони кожні десять хвилин.

— Я дзвонитиму кожні п’ятнадцять, — сказала Олеся.

— Торгуєшся? Добре, кожні двадцять.

Тітка Люба розсміялася, Мирон теж. Олеся дивилася на них і думала, що дивна в неї вийшла сім’я: тітка, колишній свекор, двоє синів, один із яких народжений від чоловіка, якого вона більше не хотіла бачити. Але ця сім’я була справжньою. У ній сперечалися, жартували, допомагали, пили чай, сварилися через розкидані шкарпетки й разом раділи першим усмішкам Петрика.

На роботу Олеся повернулася стрункішою, свіжішою й несподівано спокійною. Софія, побачивши її в коридорі, стала як укопана.

— Лесько, ти ніби не з декрету вийшла, а з санаторію повернулася. Де кола під очима, де скорбота молодої матері, де розповіді про безсонні ночі?

— Усе вдома залишилося, — усміхнулася Олеся. — Я просто добре маскуюся. А от ти, бачу, теж недарма час проводила.

Вона виразно подивилася на живіт Софії. Той ще був невеликим, але вже помітним для тих, хто вміє бачити.

Софія тут же приклала долоню до живота й засяяла.

— Так. Я вирішила наслідувати твій приклад.

— І як?

— Майже прекрасно. Є тільки одна маленька проблема.

— Яка? — Олеся насторожилася.

— Батько малюка ніяк не хоче, щоб я виховувала його без участі батька.

— Хто він?

— Богдан. Програміст. Не наш, самостійний. Працює з дому на закордонну компанію, заробляє пристойно, на вигляд нормальний, не п’є, не грубіянить, продукти тягає, до лікарів возить. Загалом, жах.

Олеся не витримала й розсміялася.

— Жах у чому?

— У тому, що він хороший. Із поганим було б простіше. Послала б — і все. А цей щодня зустрічає, питає, як я почуваюся, читає про вагітність більше, ніж я, і дивиться так, ніби я йому не життя зіпсувала, а подарунок зробила.

— Може, так і є?

Софія сіла на край столу, потерла лоба.

— Я боюся. Я ж не хочу перетворитися на жінку, яка живе біля плити, прасує чоловікові сорочки й питає, що йому приготувати на вечерю. Це не моє.

— А хто сказав, що ти зобов’язана такою стати?

— Усі так стають.

— Ні. Не всі. І не з усіма чоловіками. Судячи з твоїх слів, Богдан швидше сам варитиме тобі кашу й прасуватиме свої сорочки, аби ти не втекла.

Софія замислилася, але в очах у неї вже майнуло полегшення.

— Тобто ти вважаєш, мені варто спробувати?

— Вважаю, що можна дати людині шанс. Не сподобається — підеш. Ти в цьому завжди була сміливішою за мене.

— От саме, — зітхнула Софія. — Боюся, поруч із ним я стану занадто домашньою.

— А раптом тобі сподобається?

Софія зробила вигляд, що жахнулася, але усмішку приховати не змогла. Олеся дивилася на подругу й думала, як дивно все повернулося. Колись вона заздрила Софіїній легкості й боялася залишитися сама, а тепер сама пояснювала їй, що чоловік не обов’язково має ставати кліткою…