Різне

Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Два тижні перед голосуванням пролетіли непомітно. Олеся працювала, зустрічалася з Кирилом, допомагала Миронові з навчанням, тягала Петрика на прогулянки, обговорювала з тіткою Любою й Петром Степановичем їхнє майбутнє весілля, яке несподівано стало не менш важливою темою, ніж її власне. Час ніби ущільнився: кожен день був заповнений справами, розмовами, дзвінками, дитячим сміхом, побутовими дрібницями й короткими паузами, коли Олеся дивилася на кільце й думала: так чи ні?

Кирило не квапив. Це викликало водночас вдячність і болісне напруження. Він міг приїхати після роботи, привезти дітям фрукти, полагодити кран, який почав противно капати вночі, допомогти Миронові розібратися з проєктом, укласти Петрика, а потім спокійно пити чай з Олесею на кухні, ніби вони вже давно живуть однією сім’єю. Але про пропозицію не нагадував.

— Ти чекаєш моєї відповіді? — не витримала вона одного разу.

Він підняв на неї очі й усміхнувся.

— Чекаю. Але не хочу перетворювати очікування на тиск.

— А якщо я скажу ні?

— Тоді я буду дуже засмучений. Потім спробую залишитися поруч так, як ти дозволиш. Але сподіваюся, ти не скажеш ні тільки зі страху.

Олеся не відповіла. Саме страху в ній було найбільше.

У день підрахунку голосів конференц-зал знову був повний. Люди розсаджувалися, перемовлялися, жартували, але в повітрі відчувалася напруга. Кандидати вдавали, що спокійні. Руслан сидів через кілька місць від Олесі, не дивлячись у її бік. Після останнього конфлікту він став майже підкреслено холодним, але ця холодність була натягнутою. Варто було їй заговорити з кимось із колег, як він мимоволі повертав голову.

Генеральний директор увійшов бадьорий, задоволений, ніби сам насолоджувався церемонією.

— Отже, колеги, настав час дізнатися, кого ви вирішили поставити на чолі нашої непростої, але чудової компанії, — оголосив він. — Підрахунок буде при всіх.

Коробку відкрили. Листки діставали один за одним, називали прізвища, робили позначки. Олеся спершу слухала відсторонено, потім зрозуміла, що її ім’я звучить надто часто. Частіше, ніж вона очікувала. З кожним новим голосом усередині ставало все тривожніше.

Софія сиділа поруч і стискала кулаки так, ніби вболівала за подругу на спортивному змаганні.

— Ну ж бо, — шепотіла вона. — Ще один. Ще.

Останній листок ліг на стіл. Генеральний директор кілька секунд звіряв записи, потім підвівся.

— З невеликим відривом, буквально в один голос, більшість обрала начальницю будівельного відділу Олесю Сергіївну Гнатюк. Вітаю.

Зал вибухнув оплесками. Хтось радісно вигукнув її ім’я, хтось застукав долонями по столу. Олеся підвелася, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Це було визнання. Справжнє, чесне, заслужене. Вона знала, скільки працювала, скільки тримала на собі, скільки вирішувала за інших. І все ж у цю секунду замість переможного захвату прийшла ясність.

Генеральний директор жестом попросив тиші.

— Олесю Сергіївно, вам слово.

Вона вийшла вперед. У залі поступово стихли. Софія дивилася на неї сяючими очима, Руслан — насторожено, ніби вже передчував, що зараз почує не те, чого чекає.

— Дякую, — почала Олеся. Голос спочатку прозвучав тихіше, ніж вона хотіла, але швидко зміцнів. — Я дуже вдячна за довіру. Для мене важливо, що ви бачите в мені не тільки сувору керівницю, яка вимагає звіти вчасно, а й людину, якій можна доручити більше.

Хтось усміхнувся, хтось схвально кивнув.

— Посада генерального директора — це не тільки статус і хороша оплата. Це величезна відповідальність, ненормований графік, відрядження, постійні рішення, які неможливо відкласти до завтра. Я не боюся роботи. Думаю, ви знаєте це краще за багатьох. Але зараз у моєму житті починається інший період.

Олеся зробила паузу. Пальці самі торкнулися кільця.

— Я виходжу заміж. І хочу присвятити більше часу сім’ї, чоловікові й дітям. Не тому, що робота стала для мене неважливою. А тому, що вперше за багато років я обираю не виживання, не доведення власної сили, а життя, у якому є місце дому.

У залі знову зашуміли. Софія ахнула, прикрила рот долонею, потім першою почала плескати.

— Тому я змушена відмовитися від посади, — продовжила Олеся. — Вважаю, що її гідний головний інженер-конструктор, який отримав майже стільки ж голосів. Він сильний спеціаліст, спокійний керівник і людина, яка вміє ухвалювати рішення без зайвих емоцій.

Шум став гучнішим. До Олесі одразу потягнулися колеги — вітати з заміжжям, питати, коли весілля, дякувати за чесність. Головний інженер виглядав зовсім приголомшеним, але генеральний уже тиснув йому руку.

Руслан підвівся з місця. Обличчя його було темно-червоним, губи стиснуті в тонку лінію. Він не привітав нікого. Не сказав жодного слова. Просто розвернувся й майже вибіг із конференц-залу, грюкнувши дверима гучніше, ніж слід було.

Олеся провела його поглядом без зловтіхи. Колись вона мріяла, щоб він обрав її. Потім — щоб пошкодував. Тепер не хотіла ні того, ні іншого. Його злість більше не мала влади над її серцем.

У коридорі Софія наздогнала її й обійняла так міцно, наскільки дозволяв живіт.

— Ти сказала так? — прошепотіла вона.

— Здається, щойно сказала при всій компанії.

— Кирило знає?

— Ще ні.

— Тоді дзвони негайно! Чоловік зробив пропозицію, а відповідь отримує останнім — це якось несправедливо.

Олеся розсміялася, дістала телефон і відійшла до вікна. Кирило відповів майже одразу.

— Усе добре? — спитав він.

Вона подивилася на своє відображення в склі. Жінка у вікні усміхалася спокійно, без колишньої розгубленості.

— Так, — сказала Олеся. — Усе добре. Я згодна.

На іншому кінці лінії повисла пауза. Потім Кирило видихнув так, ніби весь цей час не дихав.

— Повтори.