Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Підготовка до весілля виявилася справою шумною, кумедною й місцями майже божевільною. Олеся спочатку хотіла все зробити тихо: реєстрація, сімейна вечеря, без зайвих гостей і метушні. Але проти неї виступили одразу кілька людей.

Першою була Софія.

— Навіть не думай, — заявила вона. — Ти стільки років вибиралася з чужих помилок, що тепер зобов’язана красиво увійти у власне щастя.

— Ти говориш так, ніби це вистава.

— У певному сенсі так. Тільки головний глядач — ти сама. Потім згадуватимеш і радітимеш, а не думатимеш, що знову зекономила на собі.

Другим був Кирило. Він не наполягав на пишності, але одного разу, коли Олеся вкотре запропонувала «просто розписатися», уважно подивився на неї й сказав:

— Я хочу бачити тебе у весільній сукні. Не тому, що так заведено. А тому, що ти сама колись мріяла про справжню сім’ю, і мені не хочеться, щоб ти знову відмовляла собі у святі зі страху здатися смішною.

Олеся не знайшлася, що відповісти.

Третьою стала тітка Люба. Вона взагалі вважала, що раз у сім’ї намічається одразу два весілля, економити на радості — гріх.

— Ми з Петром, звісно, люди дорослі, можемо й скромніше, — говорила вона, розкладаючи на столі списки гостей. — Але вам треба нормально. Щоб діти запам’ятали, щоб Ніка красиву сукню вдягла, щоб Мирон зрозумів: сім’я — це не тільки труднощі, а ще й свято.

Петро Степанович погоджувався з нею в усьому, хоча іноді крадькома викреслював зі списку якісь надто витратні пункти. Тітка Люба тут же помічала й повертала назад.

— Петре, не скупися на власне щастя.

— Я не скуплюся, я раціоналізую.

— От і раціоналізуй десь подалі від мого списку.

Діти сприймали підготовку як велику пригоду. Ніка допомагала обирати прикраси, Мирон відповідав за музику й запевняв, що без його плейлиста свято буде приречене на нудьгу, Петрик вимагав бути «найголовнішим хлопчиком» і репетирував, як нестиме обручки, хоча ніхто поки не був упевнений, що йому можна довірити таку відповідальну місію.

Кирило після розлучення офіційно забрав Ніку до себе. Дівчинка переїхала спокійно, але Олеся бачила, що за цією зовнішньою витримкою ховається тривога. Ніка намагалася бути зручною: не вередувала, не просила зайвого, сама прибирала речі й кілька разів питала, чи не заважає вона.

Одного разу Олеся застала її в дитячій біля вікна. Дівчинка сиділа на підвіконні й дивилася у двір.

— Сумуєш за мамою? — спитала Олеся.

Ніка знизала плечима.

— Трохи. Вона дзвонить. Просто в неї тепер нове життя. І в тата теж нове. Я не хочу бути зайвою.

Олеся сіла поруч.

— Ти не зайва. Навіть не думай так. Коли сім’я стає більшою, це не означає, що комусь не вистачає місця. Це означає, що доведеться купити більше чашок і частіше мити підлогу.

Ніка подивилася на неї й уперше за вечір усміхнулася.

— Більше чашок — це не страшно.

— Зовсім не страшно. У нас Петрик іноді б’є їх швидше, ніж ми купуємо.

Від того дня дівчинка почала розслаблятися. Вона сперечалася з Мироном про музику, вчила Петрика акуратно складати кубики, приносила Олесі чай, коли та затримувалася з документами, і одного разу несміливо спитала, чи можна їй називати її не тіткою, а просто Олесею. Олеся погодилася, хоча в грудях защеміло від того, як обережно дитина шукає своє місце.

Руслан тим часом остаточно втратив колишню впевненість. Його молода дружина швидко втомилася від ролі захопленої супутниці. Їй хотілося дорогих подарунків, розваг, постійної уваги, а Руслан дедалі частіше затримувався на роботі не через справи, а тому, що повертатися додому не хотілося. Розмови між ними перетворювалися на сварки, сварки — на мовчання, мовчання — на роздратування, від якого не рятували ні красиві речі, ні колишнє відчуття перемоги.

Іноді він бачив Олесю в коридорі. Тепер на її руці відкрито сяяло кільце, а поруч із нею дедалі частіше з’являвся Кирило — спокійний, упевнений, без бажання щось доводити. Руслан ненавидів цю спокійну впевненість сильніше, ніж чуже багатство чи молодість. Вона означала, що Олесі більше не потрібні ні його погляд, ні його жаль, ні його визнання.

Кілька разів йому хотілося підійти й сказати, що він був неправий. Що любить її. Що готовий прийняти Петрика, боротися, повернути. Але щоразу він розумів, наскільки жалюгідно це прозвучить тепер, коли вона вже обрала іншого. І все одно відчуття втрати пекло його зсередини.

Олеся намагалася не помічати. У неї було забагато справжнього життя, щоб повертатися до минулого. Сукня, діти, робота, документи, нова посада в головного інженера, якому вона допомагала ввійти в курс справ, розмови з Кирилом вечорами, плани про те, як об’єднати їхні доми й не втратити в цьому хаосі здоровий глузд.

Одного разу Кирило привіз її на базу, де вони вирішили провести весільний вечір. Озеро вже було знайомим, але тепер воно здавалося не місцем тривожних зізнань, а початком чогось стійкого.

— Тут? — спитав він.

Олеся пройшла дерев’яною доріжкою, подивилася на будиночки, на берег, на лавки, на воду, де колись він запропонував їй кільце.

— Тут, — сказала вона. — Кращого місця не вигадати.

Кирило підійшов ззаду й обережно обійняв її за плечі.

— Не шкодуєш?

— Поки ні.

— Поки?

— Я чесна жінка. Раптом ти хропітимеш, розкидатимеш шкарпетки й таємно годуватимеш Петрика цукерками перед вечерею?

— Перші два пункти можу заперечити, третій — не обіцяю.

Олеся розсміялася й повернулася до нього.

— Тоді, мабуть, упораємося.

Він поцілував її в скроню.

— Обов’язково впораємося…