Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

— Назовсім. Вирішила пожити для себе.

Галина Сергіївна уважно подивилася на неї.

— А брат як же?

— Нехай живе, — відповіла Арина спокійно. — Головне, що я нарешті вдома.

Пізньої весни вона записалася на курси флористики. Квіти завжди вабили її, але раніше вона відмахувалася від цього бажання. Здавалося, що такі захоплення не для дорослої жінки, у якої робота, брат, рахунки, обов’язки й вічне «потім». Тепер це «потім» нарешті настало.

На заняттях Арина вчилася складати букети, відчувати поєднання запахів, добирати відтінки так, щоб вони не сперечалися, а розкривали одне одного. Вона вперше за довгий час робила щось не тому, що мусила, а тому, що хотіла.

На одному занятті викладачка затрималася біля її столу. Подивилася на букет, де світлі квіти м’яко переходили в зелені гілки, і сказала:

— У тебе гарне відчуття гармонії. Це рідко буває випадковим.

Арина нічого не відповіла, лише кивнула.

Гармонія. Саме її вона шукала стільки років. Не в шафах, не в рівно складених рушниках, не в спробах утримати брата поруч. Вона шукала її в домі, який у неї відбирали, у людях, які не чули. А виявилося, починати треба було з себе.

Увечері вона повернулася до студії, заварила чай і сіла в крісло біля вікна. На столі лежав блокнот із начерками букетів. За склом ішов теплий дощ, і кімната поступово наповнювалася запахом мокрого листя.

Телефон коротко блимнув.

Кирило написав: