Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

«Арин, я багато чого зрозумів. Пробач мені. Можна побачитися?»

Вона довго дивилася на екран. Серце не стиснулося так болісно, як раніше. Усередині не піднявся колишній обов’язок негайно рятувати, прощати, бігти назустріч.

Арина набрала:

«Можливо. Але не зараз. Я тільки почала жити».

Вона вимкнула телефон і відкинулася на спинку крісла. Дощ тихо стукав по підвіконню, фіалка ледь помітно тремтіла від повітря з прочиненого вікна, а довкола стояла її власна тиша. Не порожня. Не самотня. Вистраждана.

Але на цьому її шлях не зупинився.

За пів року Арина відкрила маленький квітковий кіоск біля жвавої зупинки. Назвала його «Тиша». Їй подобалося, як це слово звучить на вивісці — просто, ясно, без зайвого шуму. Для інших це була назва. Для неї — обіцянка, яку вона колись дала самій собі.

Щоранку вона приїжджала раніше, розкладала свіжі квіти, підрізала стебла, міняла воду у вазах, запалювала маленьку аромалампу з лавандою. Люди заходили по букети й затримувалися трохи довше, ніж збиралися. Хтось усміхався, хтось розповідав, для кого обирає квіти, хтось просто стояв серед запахів і барв, ніби відпочивав.

Арина помічала це й розуміла: її маленьке місце стало не лише торговою точкою. У ньому було те, чого їй самій колись так бракувало, — спокій.

Одного разу двері кіоску відчинилися, і на порозі з’явився Кирило.

Він мав стомлений вигляд. Постарілий не роками — радше тими думками, від яких людина довго відмахувалася, а потім усе одно опинилася з ними сам на сам. У його очах більше не було колишньої самовпевненості. Лише ніяковість і обережна надія.

— Арин, — почав він і замовк. Потім видихнув: — Я справді винен. Я не розумів, скільки ти для мене робила. І не цінував.

Арина тримала в руках букет ромашок. Білі пелюстки лежали на її долоні легко й світло. Вона подивилася на брата спокійно…